7. Даня

  Відмазатися від Діанки виявляється значно складніше, ніж я уявляв. Вигадана причина, нібито мене викликали на роботу, не сприймається моєю дівчиною, як поважна. Своєю інтонацією вона дає ясно зрозуміти, що образилася і так просто не пробачить. Блін, відчуваю знову доведеться вкластися в букет. Минулого разу витратив на нього всі власноруч зароблені гроші.

  Наздоганяю Маргаритку, котра, поки я розмовляв, встигла прихопити пляшку води та апельсинового соку з холодильнику і подолати з ними два сходові прольоти.

  Здіймаю очі на її босі ноги взуті в пухнасті домашні капці, поволі ковзаючи поглядом вище. На секунду інстинктивно затамовую подих, бо дівчисько робить крок на сходинку і мені здається, ніби зараз побачу під її довгою просторою футболкою спідню білизну. Аж видихаю із полегшенням, коли виявляю, що там легінси.

  Чудуюся сам з себе. Реально, нащо такі жертви? Заради чого я відмовився від побачення? Чи, можливо, кого? Чого мене так розковбасило, коли дізнався, що моя нова (читай «добре забута стара») подруга прогулює важливе тренування заради перегляду кіно з моїм братиком у його спальні? Не помічав в собі раніше подібного праведного благородства й бажання захищати дам від усіляких бабників, до числа яких можна віднести і мене самого.

  У чому ж річ? Невже Маргаритка так швидко почала мені подобатися? Та ну, нє, навряд. Я плутаю романтичну симпатію з  симпатією дружньою, а це саме вона. Маргаритка - «свій пацан», з нею прикольно й весело проводити час. Вона – мій друг, не більше.

  Усі ці роздуми відбуваються паралельно зі спогляданням пружних сідниць дівчиська, що випирають крізь її футболку. Усвідомлюю це лише тоді, коли вона озирається на мене.

- Гадала, тобі знадобиться більше часу на відмазки, - спрямовує в мій бік насмішкуватий погляд.

- У нас з Ді довірливі стосунки, - квапливо переводжу очі на її обличчя. Сподіваюсь, не помітила, куди до того витріщався.

- Ага, це ясно, як день! - кепкує.

  Знизую плечима. Чого тут сперечатись? Насправді ж, я нічого поганого не роблю. Нема чого стидатись. Побачення з Діанкою в нас все одно заздалегідь не планувалося, тому навіть на краще, що відмовився. Я ж не якийсь там цуцик, котрий прибігає за найпершим покликом.

   За час нашої недовгої відсутності Тарасик все підготував в кімнаті – розклав їжу на столі, увімкнув телик та засмикнув штори. Романтична атмосферка, ні дати, ні взяти.

- Я принесла воду і сік, - звітує Маргаритка, дивуючись швидкому перетворенню кімнати на кінозал.

- А я колу та склянки, - приєднуюся. - От тільки куди ставити?

- Пропоную спустошити ось цю коробку, - брат вказує на ту, в якій гарячі роли, - і тоді звільниться місце.

  Повторювати двічі не доводиться, бо усі голодні. Всідаюся навмисне на диван поруч з Тарасом, запрошуючи Маргаритку в крісло, що стоїть збоку.

- Аби тобі було зручніше, - пояснюю.

  Початок фільму минає під загальне задоволене чавкання. В нас на районі є чудовий суші-ресторан, у якому завжди робимо замовлення. Цього разу він знову не підвів, - усе дуже смачно.

- Я скоро лусну! – заявляє Маргаритка через хвилин десять поглинання їжі. – Така смакота! Очі б іще їли, а живіт вже не пускає, - гладить себе по ньому.

- Ти краще стримуйся, - сміюся з неї. – Інакше перетворишся на колобка на каблуках.

- Це був би номер, - підхоплює вона запізно усвідомлюючи, що Тарас не в темі. Про це нагадує його розгублений погляд. - Я ж тобі казала, що займаюся танцями, - пояснює.

- Ага, але так і не зізналася, якими саме.

  Зиркаю на неї. Скаже? Здається, так, бо розкриває рота. Але в цю саму мить в Тараса починає вібрувати телефон, що лежить на столі екраном догори. На ньому висвічується ім’я абонента «Ліля».

- Передавай Лілі привіт! – радісно вигукує Маргаритка. Здогадуюся, що то і є та сама київська дівчина брата.

- Я не відповідатиму, - відмахується він, перемикаючи телефон на беззвучний.

- Чому?

- Ми з Лількою розбіглися, - зізнається.

  Наша спільна подруга ледве не давиться шматочком ролу, який проголосила останнім і саме запхала до рота.

- Як це розбіглися? – шепелявить вона з набитим щоками, широко розкривши очі. Насилу прожовує та проковтує. – Ви ж така чудова пара!

- Таке буває…, - розпливчато відказує їй Тарік ані трохи не сумним тоном. Здогадуюся, що ініціатором розставання став саме він.

  Кошуся на Маргаритку, надсилаючи їй красномовний погляд: «А що я тобі казав!».

- Шкода…, - тягне вона і злегка буцає мене ногою під столом, прямолінійно натякаючи на те, щоб стер зі своєї пики самовдоволену усмішку.

  Дожовуємо їжу та розвалюємося кожен на своєму місці. Маргаритка крутиться і так, і сяк, і все ніяк не може зручно всістися, хоча крісло досить просторе.

- Лягай на ліжко, якщо хочеш, - пропонує їй Тарасик.

- Якщо можна, - мала мило всміхається. – Наїлася, капець! Ледве сиджу.

- Ага, я помітив.

  Вона вмощується в ліжку, підкладаючи під спину декоративні подушки.