6. Маргарита

  Як я помітила за час перебування тут, в Одесі довготривалі дощі трапляються вкрай рідко. Тому на той момент, коли Тарас привозить мене на навчання, на небі уже ясно світить сонечко.

  Мій названий братик виходить із машини, аби галантно випустити з неї мене. Відчиняє двері, подає руку. Я весело всміхаюся йому, вистрибуючи на асфальт. Ми обіймаємося на прощання, я дякую за допомогу і розвертаюсь в напрямку воріт, що ведуть на територію академії.

  Але пройти далеко не встигаю, бо наштовхуюся на зверхній погляд блакитних очей вишуканої білявки. Діана, вбрана в елегантний костюмчик, що складається з приталеного піджачка та спідниці кольору топленого молока, стоїть біля припаркованого позаду нас дорогого представницького автомобіля й розстрілює мене красномовним поглядом.

  Збираюся проігнорувати одногрупницю, проте вона, вочевидь, має інші плани. Змахнувши на прощання рукою невидимому через щільно тоноване скло водієві, тримає курс на мене.

  Тарік також від’їжджає, мабуть, думає, що я зустріла подругу. Боже збав мати таку подругу!

- Здається, ти в нас не така невинна та проста, яку з себе вдаєш, - кидає мені Діана.

- Про що ти?

– Взяла у оберти всіх братів Ткаченків! Певно, дуже зручно мати під боком стількох безкоштовних водіїв!

- А тобі що з того? – схрещую руки на грудях. Мені зовсім не подобаються подібні зауваження.

- Мені? Та просто сміховинно спостерігати за тим, як ти напружуєшся, аби підчепити перспективного кавалера!

- Може не варто судити всіх по собі? – починаю скипати. З дитинства не люблю, коли мене несправедливо звинувачують.

- Я суджу не по собі. Мені добре відомий типаж таких от бідних та нещасних краль, як ти, що приїжджають не вість звідки й усіма можливими способами намагаються вдало зачепитися в Одесі.

  Зціплюю зуби. Це вже занадто. Проте виправдовуватися перед цією зарозумілою мажоркою не збираюся. Навпаки, кортить її вколоти і бажано якомога болючіше.

- Знаєш, я не маю ні найменшого бажання розвіювати твої примітивні стереотипи. Лише зазначу, що в де-чому ти помилилася, - роблю маленьку паузу, аби підсилити ефект того, що збираюся сказати далі. – Я не докладаю жодних зусиль. Хлопці самі до мене липнуть!

   Мої слова справляють на Діану саме те враження, на яке я розраховувала. Вона кілька разів розтуляє рота у німому звуці, наче риба. Мабуть, не може підібрати вдалу відповідь.

- Тобі потрібно інтенсивніше тренуватися у добиранні слів, - підливаю масла у вогонь. – Якщо ти так розгубишся на сцені конкурсу краси, то будеш виглядати тупо, - не чекаючи, коли білявка все-таки знайде слова, розвертаюся на сто вісімдесят і йду туди, куди одразу і збиралася – на вхід до академії.

- Тримайся якнайдалі від мого хлопця! – гукає мені в спину одногрупниця, нарешті прийшовши до тями.

- Це ти йому маєш казати, не мені, - кидаю через плече.

  Здається, Даня прагнув викликати ревнощі в своєї дівчини. То хай тепер не дякує. Мені було не складно.

  Весь мій навчальний день минає під прицільними поглядами Діани. Враження таке, ніби вона сподівається, що зможе мене ними вбити. Це ж, мабуть, має напружувати – стільки часу тримати в собі злобу. Але мені до того байдуже. У відповідь на кожен гнівний погляд надсилаю «милу» посмішку, до того ж не одну – мій вірний друг Артурчик щоразу приєднується. Йому теж вельми до смаку дражнити цю пихату татусеву донечку.

  Данило, зазвичай, хоч раз на день навідується до своєї дівчини, але сьогодні цього не стається. Тому здогадуюся, що він зайнятий в тату-салоні. Це, вочевидь, ще більше бісить Діану, адже вона не має змоги влаштувати розбірки по гарячому.

  Нарешті закінчуються пари і я йду на вихід, радіючи з того, що  позбавлю себе необхідності перебувати в одному приміщенні з неприємною мені особою, а також з того, що незабаром знов побачуся зі своїм «братиком». Тарас пообіцяв забрати мене з навчання і вже надіслав повідомлення, що скоро буде.

  Артур дуже хотів провести мене до машини, проте його до себе викликав куратор (здогадуюся, друг отримає якісь творчі завдання, він як магніт для них), тому іду сама, навмисне перед цим трохи почекавши, аби пропустити вперед Діану. Хай собі їде з Богом.

  Проте на мене очікує неприємний сюрприз – білявка стоїть біля ґанку, нервово тупцяючи на місці. Невже мене чекає? Що ще хоче?

  Роблю вигляд, ніби її не бачу і проходжу повз.

- Чекай, - командує.

  Продовжую іти. Я що, якась собака?

- Квітковська, я звертаюся до тебе, - не вгаває.

  Гаразд. Зупиняюся. Не тікатиму ж.

- Що знов? – нехотя розвертаюся.

- Що ти мала на увазі, коли сказала, що я повинна говорити Дані, аби він тримався від тебе подалі?

- Ти що, досі про це думаєш? – кепкую з неї.

- Знущаєшся?!

- Ага, - всміхаюся. – Просто дивуюся, що ти весь день носила це в собі. Могла б раніше підійти поговорити, якщо настільки сильно переймалася.