4. Даня

  Сеанс закінчується о пів на одинадцяту. За цей час на вулиці відчутно холоднішає.

  Зиркаю на Маргаритку. Вона звернулася калачиком під теплим пледом, підібгавши під себе ноги.

- Ну що, ходімо, - кажу їй, але мала не відповідає.

  Підводжуся зі свого крісла й помічаю, що дівчисько спить. Серйозно?! Як можна було заснути в самий розпал кульмінації?!

- Еей, прокидайся, - схиляюся, злегка штурхаючи соню за плече. – На навчання спізнишся, - жартую.

- Га? Що? – вона сонно озирається, не розліплюючи повік. – Казала ж тобі, в мене є будильник, - мугикає, вмощуючись зручніше.

  Ледве стримуюся, щоб не приснути зо сміху.

- Будильник не спрацював. Ти проспала, - продовжую кепкувати.

- Як проспала?! – різко підводиться, кілька разів енергійно кліпає очима, намагаючись сфокусувати помутнілий погляд. Вона така смішна в цій своїй розгубленості, що я не витримую та починаю відверто, голосно сміятись.

  Мій сміх остаточно повертає дівчисько до тями.

- Ах ти ж! – злегка копає мене в ногу босою п’ятою. – Коли я заснула? – намацує свої кросівки, починає взуватися.

- Мене питаєш? – Чому мені так весело?

- Блін, я пропустила всю кінцівку, - хнюпиться.

- Ага, ти пропустила найцікавіше.

- Найцікавіше було на початку, - заперечує. Здивовано витріщаюся на неї. – Люблю, коли все тільки починається. – пояснює, підводячись.

  Цікаве сприйняття.

- А ти прутка, як на ту, котра щойно прокинулася, - посміхаюся, відзначаючи швидкість з якою вона взулася.

- Казала ж, тато був пожежником. Він мене навчив швидко збиратися.

- Крутезна навичка.

- Дякую, - незграбно заправляє пасма волосся за вуха. В Одесі більшість дівчат надають перевагу довгому волоссю. Типу, це виглядає більш вишукано та жіночно. Але, клянуся, Маргаритці просто нереально личить її зачіска. Вона неймовірно органічно вписується в її образ та характер. – Я маю на увазі, дякую за вечір, - продовжує вона ніяковіючи. – І за те, що допоміг відволіктися від сумних думок.

- Та нема за що, - чухаю потилицю. – Хіба не це мають робити друзі? – шкірю зуби.

  Дівчисько кілька секунд пильно на мене дивиться, немов би пересвідчуючись, чи я сказав це на серйозі.

- Тьотя Таня, мабуть, вже хвилюється, - відтак видає вона.

- Гадаєш, моя мама на це здатна? – саркастично скидаю брови. – Вона живе в довірі до Всесвіту, - пирхаю.

- Декому варто було б в неї повчитися, - відповідає зустрічним сарказмом.

- Ага, уже біжу, - всміхаюся. Вона закатує очі (помітив, це її фірмовий жест) та дістає телефон. – Збираєшся дзвонити?

- Так.

- Розслабся, я їй написав, що ми в кіно і що затримаємося.

- Справді? Тоді добре, - ховає гаджета.

  Розслаблені сеансом глядачі поволі полишають «кінозалу». Ми приєднуємося до них і невдовзі опиняємося біля машини.

- То що, розповіси, де працюєш? – озвучує питання пасажирка, коли опиняємося всередині. Чесно, думав, вона про це забулася. Ба ні, має хорошу пам’ять.

  Заводжу двигун.

- Менше знаєш, легше спиш, - намагаюся уникнути відповіді.

- Невже це аж такий секрет? – відчуваю на собі її погляд.

- Аж такий, - рушаю з місця.

- Навіщо ж тоді взагалі про це згадав?

- Ненароком бовкнув зайвого.

- Раз бовкнув, то вже зізнавайся. Вважаю, буде справедливо, якщо ти поділишся зі мною своїм секретом.

- З чого б це? – зиркаю на неї.

- Ну, ти ж тепер знаєш мій секрет…

- Тобто твої танці… Як там їх правильно?

- Полденс.

- Те, що ти займаєшся полденсом, це секрет?

- Майже.

- Тільки не кажи, що твоя мама не в курсі!

- Звісно, вона в курсі. Лише не знає, в якому саме місці я зараз тренуюся, - закушує нижню губу.

  Вечірнє світло ліхтарів, що пропливають повз, підсвічують силует дівчини і я відзначаю, що хоча її губи не настільки пухкі та об’ємні, як в Діани, проте вони досить правильної та чіткої форми, що надає обличчю їхньої володарки цнотливо-витонченого вигляду. Щось в цьому є.

  Вчасно ловлю себе на тому, що надміру довго затримався поглядом на губах Маргаритки. Втуплююся в лобове скло.

- А моя мама? – цікавлюся.

- Твоя так само, як моя. Але я просила її не поширюватись з цього приводу.

- Бачу, ти людина скромна, - підколюю.

- Угу, - прискає.

- Окей, а Бодя?

- Коли розмова встигла перейти на мене? Ми ж ніби говорили про твою роботу, - свіжоспечена подруга ігнорує моє запитання.