3. Маргарита

  Ми приїжджаємо на набережну.

- Тільки не кажи, що надумав плавати! - сахаюся.

- Хм, а це ідея! Але якось іншим разом. Наші стосунки поки що не досягли такого рівня, - коситься на мене, насмішкувато зіщулюючи очі. А я свої закочую у відповідь. Який там рівень? Хоч би не погризтися в перший же вечір перемир’я.

- Гаразд, тоді чому ми тут?

- Кіно любиш?

- Дивлячись яке.

  Виходимо з машини, прямуємо в бік сходів що ведуть на узбережжя. Я досі не розумію, який зв’язок між кіно та пляжем, але покірно йду за Данею.  

- Сподіваюся, ти не фанатка мильних опер, бо якщо транслюватиметься щось подібне, то я пас, - промовляє він, вганяючи мене в стан замішання.

  Хто що крутить? Не розумію. Він говорить так, ніби то я ініціатор даної вилазки.

- Я не люблю мильні опери, - зізнаюся саме в той момент, коли спускаємося на найближчий до піску бетонований майданчик. Від наших поглядів пляж затуляють густі декоративні кущі, але щойно оминаємо їх, перед очима вимальовується картина. – Пляжний кінотеатр! – вражено вигукую.

  Кінотеатр займає досить велику площу пляжу і являє собою простір, заповнений кріслами-мішками та шезлонгами, на яких повмощувались люди перед великим натяжним екраном. Фільм саме починається.

- Здається, встигли, - радіє мій супутник.

- Здається, - зачаровано тягну я.

  Завжди мріяла потрапити в подібне місце, щоправда, поруч із собою уявляла хлопця, з яким матиму романтичні стосунки. Але, гаразд, мрії часом здійснюються не зовсім у тій формі, в я кій ми їх загадуємо. Й так пощастило, що вересень видався теплим і кінотеатр досі працює. – Трансформери! - з перших же кадрів впізнаю фільм.

- Любиш трансформерів? – Даня зиркає на мене із підозрою.

- Обожнюю! – не стримуюся.

- І я також, - усміхається. – То ходи купимо білети.

  Підходимо до барної стійки, яка являє собою касу.

- Я сама придбаю собі квиток, - поспіхом дістаю гаманця.

- Не хочеш бути мені винною? – читає мене, як відкриту книгу.  

- Просто я не настільки злиденна, як ти думаєш, - кривлюся йому. Увімкнулася захисна реакція.

- Як скажеш, - хмикає. – Але хоча б попкорном дозволиш пригостити? Це ж ніби я тебе сюди привів…

  Стискаю губи. Думаю секунду.

- Двісті п’ятдесят гривень, - касир озвучує вартість квитка.

  Дістаю гроші. Блін, незаплановані витрати. Але ж потрібно втілювати свої мрії. Гаразд, так тому й бути, хоч на попкорні зекономлю. Він не повинен коштувати надто дорого. Я ж розумію, що Данило витрачає гроші, які йому дають батьки. А я і так стала їм в копієчку.

- Окей, я буду не проти, якщо ти пригостиш мене попкорном, - врешті погоджуюся на пропозицію новоспеченого друга.

- Біжи займай місця, я зараз підійду, - командує він, і я радо погоджуюся. Не терпиться вже опинитися перед екраном.

  Обираю вільні крісла-мішки, поміж якими стоїть невеличкий пляжний столик. Вмощуюся, одразу ж накидаючи на плечі пледик, який мені люб’язно запропонував працівник кінотеатру.

  Хоча вже вечір і повітря стало прохолодним, але від пісочку досі йде тепло. Так і кортить занурити в нього ноги. Хм, а хто мені забороняє це зробити? Знімаю взуття та втілюю своє бажання. Після виснажливого тренування на височенних підборах та після вимушеної пробіжки, ноги аж гудуть, тож тепер відчуваю чистий кайф.

  На своє задоволення виявляю, що на екрані демонструється перша частина фільму про трансформерів. Класика. Обожнюю її. Взагалі в усіх фільмах, що мають кілька серій, я найбільше люблю перші частини, бо в них глядач тільки-но знайомиться з персонажами та спостерігає за тим, як зароджується між ними перша симпатія, або дружба. Саме ці перші почуття для мене є найемоційнішими.

- А ось і я, - лунає наді мною знайомий низький тембр.

  Перш ніж зайняти своє місце, Даня вивалює на столик поміж нами цілу купу всього – два величезних відра із поп-корном та кілька варіантів холодних лимонадів та звичайної води.

- Навіщо так багато? – шепочу, щоб не заважати іншим глядачам дивитися кіно.

- Забувся поцікавитися, що ти любиш, - знизує плечима, плюхаючись поряд. – О, перша частина! Круто, - коментує.

- Я теж її люблю.

- Мені найбільш подобається момент знайомства Сема з Бджілкою, коли він щойно дізнається, що його нова тачка – то прибулець з космосу, - всміхається, тягнучись по відро з попкорном. – Я взяв сирний та звичайний.

- Ага, я теж його люблю.

- Кого?

- Цей момент фільму.

- Ааа, - зиркає на мене тим своїм підозрілим поглядом з під-густих темних вій. - А поп-корн?

- Сирний.

- Блін, і я. Тоді будемо ділитися, - простягає мені відро.

- Даремно витратився. Нам би цілком вистачило одного відра на двох, - набираю жменю повітряної кукурудзи.