2. Даня

  Дивлюся на неї не кліпаючи. Зізнання Маргаритки застає мене зненацька. Тепер уже жалкую, що був неуважним, коли мама розповідала про причину смерті чоловіка її подруги. Мені чомусь здавалося, що він помер від раку. В наш час ця хвороба забирає чимало життів людей різного віку.

- Поділишся, як це сталося? – невпевнено запитую малу. Мабуть, для неї й так було непросто зізнатися мені в подібному.

- Якщо тобі дійсно цікаво, - невпевнено тягне.

  У відповідь я ствердно киваю головою.

- Ходім назад в машину.

  Сідаємо.

- Може, поїдемо? Дорогою розповім, - пропонує вона. Здогадуюся, чому. Хоче, щоб я дивився на дорогу, а не на неї.

- Гаразд, - заводжу двигун, рушаю з місця.

- Мій тато був пожежником, - нарешті наважується розпочати свою розповідь Маргаритка. Ми саме виїжджаємо на головну дорогу, але я не поспішаю набирати швидкість. – Було літо. І то був перший день його відпустки. Ми збирали речі, аби їхати на море..., - замислюється, немов би повертаючись думками у минуле. – То був пообідній час, було спекотно… В квартирі були відчинені всі вікна… Я саме перебирала речі в своїй шафі, коли почула запах диму… Вибігла у коридор, аби сказати про це батькам, але вони вже знали. Тато стояв на порозі взутий. «Я скоро повернуся», - сказав він. Це були останні слова, які я від нього почула, - відвертається до бокового вікна. Якийсь час мовчить. Кортить уже довідатися, що було далі і до чого тут сигарети, але стримуюся, мушу проявити терпіння. – Ми з мамою вибігли на балкон, -  продовжує, набираючи в груди повітря та тяжко видихаючи. - Горіла квартира на п’ятому поверсі сусіднього будинку. Як ми дізналися пізніше, неповнолітній хлопчина, що мешкав на два поверхи вище, поспіхом викинув недопалок з балкону, аби батьки не застукали його за палінням…, - сумно всміхається. – Він не поніс відповідальності… І навіть не кинув палити після того. З часом його сім’я просто переїхала в інший район міста, бо було соромно дивитись в очі сусідам…

- Твій батько загинув, тому що кинувся рятувати людей? – здогадуюся.

- Так… В тому домі мешкало чимало пенсіонерів. Знаєш, літні люди досить безпорадні, вдень частенько сплять. Тато не міг чекати, доки з’являться його колеги рятувальники.

  Зиркаю на неї. Маргаритка спрямувала погляд на дорогу. Здається, там попереду перед її очима пропливають картинки з минулого.

- Ми з мамою спостерігали з балкону, як тато одного за одним виводив на вулицю людей, - кілька разів швидко кліпає, повертає голову до мене. – Розказую тобі, і ніби знов це бачу. Як якесь страшне кіно, - робить різкий видих, схожий на нервовий смішок. – Пожежники спізнились, бо якийсь пихатий дурень перегородив своїм позашляховиком в’їзд у двір. Пам’ятаю, як тато під звуки сирен вивів із під’їзду бабусю і ми з мамою зраділи, що поспіла допомога. Але тато не став її чекати. Він знову забіг до під’їзду… Це був останній раз, коли ми бачили його живим…, - по голосу чую, що дівчинка стримує сльози.

  Роблю різкий поворот кермом, спрямовуючи беху в напрямку найближчого провулку.

- Куди ми їдемо? – дивується пасажирка.

- Їдемо змінювати неприємні кадри з фільму на приємні, - стримано всміхаюся.

  Величезні золотаві очі стають ще більшими від подиву. Вони блищать від непролитих сліз у світлі вечірніх ліхтарів. Не пам’ятаю, чи здавалися мені коли-небудь сумні, зажурені дівчата привабливими? Мабуть, у цьому є щось збочене, але чомусь, саме в такому стані Маргаритка здається мені неймовірно гарною. Списую це відчуття на мого внутрішнього художника, який розгледів щось особливе в її образі.

- Лиха ж не станеться, якщо ти ляжеш спати цього вечора не о десятій, а об одинадцятій? – змушую себе відірвати погляд від пасажирки та спрямувати його на дорогу. – Обіцяю, вранці підкину тебе на навчання.

- Ну, якщо не будитимеш мене так рано, як учора…

- Домовились.

- То куди їдемо?

- Ти мені довіряєш? – вирішую скористатися затертою кіношною фразочкою.

- Чесно кажучи, не дуже.

  Відпускаю смішок. Звісно, поки що не заслужив довіри.

- А доведеться. Скоро побачиш, - змовницьки підморгую. Головне, щоб місце, куди я намилився, досі працювало.