Розділ шостий

Я розплющив очі. Моє тіло лежало на холодній металевій підлозі. Приміщення було велике, освітлене безліччю люстр та якихось червоно-синіх крапок, що займало майже кожний міліметр чотирьох стін. У кінці тунелю були великі сірі двері. Біля яких знаходилася невелика коробка з кількома кнопками. Напевне одна з яких призначається для виходу. Я підвівся на ноги, але стати не зміг. Вони не були прив'язані чи приклеїли до поверхні, але щось заважало піднятися. Спробувавши пару раз підтягнутися руки опускалася безсило. М'язи горіли, лоб з шиєю вкрилися дрібним липучим потом, який я бажав стерти зі свого тіла навіки. Я обернувся якимось дивним чином: шию і руки викрутив, а таз розвернув у ліву сторону, щоб хоч на міліметр дотягнутися до пальців ніг. Очі заплющив для того, щоб хоч трішки зменшити тремтіння, що заважало нормально мислити, і коли дотягнувся до ніг, щоб їх облапати я був весь спітнілий, змучений, але зрозумів чому так виснажився — На штанах були прикріплені великі магніти, які чіплялися мертвою хваткою до металевої підлоги. З великих дверей вийшла якась постать, що наближалася до мене. Це був маленький хлопчик чимось схожим на мене з дитинства. Його волосся було біле, а очі голубі, невеликі вуста та не дорогий одяг. Хлопець підійшов до мене й зазирнув у такі ж самі голубі очі. Єдине, що він мені сказав — Одного дня зустрінемось. А потім зник за дверима, які почали закриватися. Магніти якимось чином ослабли й випустили мене із цих міцних обіймів після яких я відчув спокій. 

— ЗА-ЧЕ-К-АЙЙЙ — Я кричав на весь голос до того хлопця, який віддалявся з кожним кроком. Я відкрив коробку там було кілька кнопок із малюнком лілії. Їх було три, але колір відрізнявся. Одна — червона інша синя, а третя зелена. Я відійшов на кілька міліметрів, як ворота майже закрилися, я пригнув на землю закотився в щілину та металевий кінець воріт мало не придавив мою праву частину тіла, але я встиг вибратися. Я важко дихав, серце билося, і це був знак, що я ще живий, що не все втрачено. 

— Де Божена з хлопцями? — Запитав майже не чутно, але по пустій кімнаті пройшлося ехо. 

Нове приміщення було, як в моїх снах. Схоже на метро чи підземний перехід. Прислухавшись здивувався, що раніше не почув незчисленну кількість людських голосів. Жінки кричали, а чоловіки гордо стояли. По моїх розкиданих ногах топталися, і ніхто не запропонував допомогу, чи запитав чому я тут лежу. Але, коли піднявся, чиясь білява голова привернула мою увагу. Хлопець, що сказав мені «одного дня зустрінемось» стояв біля жінки з таким же самим білим волоссям, але очі були темні майже чорні. Незнайомець, щось шептав їй на вухо, а потім міцно обіймав. Він мене не бачив, або ж бачив, але навмисно не помічав. Я наближався ближче й ближче до тих людей не звертаючи уваги на навколишній світ. Шума було настільки багато, що я не розумів, чи то від людей, чи якогось не зрозумілого приладу. Люди топталися один на одному. Малі діти висіли на спинах матерій, а старші мало не падали із-за великих тіл, що їх оточували. Коли я майже дійшов до тієї жінки малого хлопця забрали прямо із її рук. Вона гордо стояла, але було варто хлопчику зникнути з полу зоря. Як чорноока мати заплакала. Вона була мамою її біль був материн. У неї відібрали її кров та плоть. Єдине, що з нею залишилося — спогади. 

Моя рука необдумано потягнулася до її тендітного крихкого плеча, біля неї не було ніякого чоловіка, котрий зміг би поділитися її біллю або ж підтримати. Її втомлене обличчя поглянуло на верх змушуючи зустрітися з моїх поглядом. Її шия витяглася вона була такою блідою майже білою. У цієї жінки була важка доля, що тепер спіткала і її сина. Мої руки обійняли її худорляве тіло, що здригувалося від нестерпного пекучого болю. 

— Поки ваше серце б'ється, здійснюйте свої мрії та цілі. — Це були останні слова, які я почув з її вуст. У неї був гарний, милий голос, який створений, щоб читати на ніч своїм синам та донькам казки, або ділитися з ними своїми помилками й досягненнями. 

— Господи він прикинувся, нарешті. — Божена бігала по нашій з Максом кімнаті з рожевим тазиком в руках, а на собі відчув якусь огидну вологу, що ніби стискала мою шкіру, коли я потягнувся, щоб її здерти Калеб збоку похитав головою від чого я опустив руку назад. 

Божена прибігла із чашкою і напоїла мене холодною водою, яка здалася раєм. Також дівчина зняла огидну ганчірку, але вимочивши в якійсь речовині знову її наклала на мій лоб. 

— Що сталося? — Запитав, хоча мій голос був такий тихий та виснажений, що я не був упевнений чи мене почули. 

— Ти упав, а потім напала сильна гарячка, яку я думала, що не зупиню. Тому хлопці тебе роздягли.. 

Я опустив погляд, і побачив, що покривало прикриває майже до грудей, але все ж голої частини тіла набагато більше. 

— Я зробила холодний компрес на травах, і постійно змінювали одяг, бо ти сильно потів. Хлопці постійно були біля тебе слідкували, чи не погіршується стан. — І схоже у тебе були судорги, бо ти сильно тремтів. 

— Дякую. — Все, що я зміг вимовити — дякую. 

Божена кивнула, і доторкнулася рукою до мого лоба, а потім заспокійливо видихнула.

Коли я прокинуся на дворі було ще темно, і я був вдячний за вікно, яке знаходилося напроти мого ліжка. Біля мене сидів Калеб. 

— Інші заснули? — Я запитав у надії, що друзі пішли спати, бо не хотів їх настільки турбувати. 

— Божена, так. — Калеб поглянув на мене не співчутливим, а тямущим поглядом. За що я був йому неймовірно вдячний. 

— А Макс? — Запитав, хоча хотілося самому піднятися хоча б на лікті та поглянути на сусіднє ліжко, але чудово розумів, що тільки зроблю гірше собі. 

— Ні. Він на кухні. Курить сигарети. — Калеб видихнув, і потер обличчя. 

— Сигарети? — На цей раз запитав здивовано, бо навіть не думав, що Макс курить, але нехай хоч не дарма тягнув їх з собою повсюди.