Розділ четвертий

— Це місце не далеко звідси. Перед тим, як обирати прихисток ми ретельно оглядали територію. — Калеб розповідав доки вів до можливого виходу. 

— Яка взагалі назва цього місця? — Воно насправді дуже моторошне, і чому я вас не зустрів у перший день як сюди потрапив? 

— Ніхто не знає, але ми з друзями прозиваємо його «Тіньове містечко» — Назва відображає самотність та недбале місце, яке колись було повне життя, а тепер лише тіні минулого блукають його вулицями. — А не зустрів, бо нас тут не було. Ми шукали будівельні матеріали, матрац й кучу різних дрібничок котрі точно знадобляться найближчим часом. Хоча дощ перебив нам геть усі плани.

Я махнув головою даючи знак, що зрозумів.

— Ви бачили басейн, який повністю наповнений водою? Я випадково натрапив на нього після дощу, коли краплі падали та, здавалося відскакували від іншої водяної поверхні. Його можна було б назвати «Безпека та загроза». — Останні слова прошепотів майже нечутно. 

— Так, ми щотижня відвідуємо це місце, щоб відновити наші запаси води. Там рідина невичерпна, і досі залишається загадкою, як вона поновлюється. Якби вона поповнювалася завдяки дощу, не мала б такої кристальної чистоти, а підземні джерела не можуть бути джерелом живлення, оскільки басейн закладений у бетон. — Калеб промовив на одному диханні.

— Ми на місці. — Хлопець стривожено оглянувся по боках, ніби в Тіньовому містечку ми не єдині живі істоти. 

Я обернувся навколо себе кілька разів, але чогось великого або ж схожого на двері нічого не помітив. Калеб видихнув, а потім показав на діру, що була захована під зеленою травою. Вона була настільки маленька, що я був не певен чи влізе туди рука. 

— Ем. І чому ви вирішили, що це може бути вихід? — Моє збентеження було яскраво виражене, бо Калеб майже засміявся. 

— Занур туди руку. — Хлопець спокійно сказав так наче там буде вхід в інший всесвіт. 

— Ладно. Гаразд. Я прикусив нижню губу, став на коліна та почав опускати всі п'ять пальців відразу в землю. — Це було гидко, але навколо руки відчулася вологість, квіти які на дотик здалися довгими та шершавими. Відчуття було знайоме легке, плавне, то була вода. Купу води, і тепер я зрозумів чому нові знайомі вирішили, що це один із можливих виходів. 

— Там щось є. — Від захвату мало не закричав. — Якщо ви знали про це місце майже два роки, то чому не викопали ту багнюку, траву можливо там невелика ріка, яка поверне нас в справжній світ. 

— Ти справді думаєш, що є справжній світ? — а якщо це і є наші реалії? Так всі ми не пам'ятаємо, що сталося, але ніхто з нас не може дати конкретну відповідь на запитання, котрих з кожним днем стає більше й більше!. — Я розумію, ти новенький тут, але не забувай, що ми не тупі створіння. Щоб викопати ось всю цю територію, а вона не мала, то знадобиться лопати, які на жаль тут не продаються. — Я не помітив, коли та як ми зупинилися, але Калеб напроти мене стояв з напруженим виразом обличчя та направленим у мої груди своїм вказівним пальцем. 

— Звісно я розумію, що це важко зробити, потрібно придумати план, знайти матеріали для лопат, приєднати всіх інших, але навіть, якщо в нас вийде це влаштувати, то не факт, що зможемо звісти вибратися. — Мій голос став гучнішим, а палець зустрівся з пальцем Калеба. Тепер ми дивилися один на одного з меншою злобою, але обоє розуміли, що ніхто з нас не буде поступатися. — А тепер пробач, но мені потрібно йти шукати дім на ніч. — Процідив скрізь зуби. 

Коли я вже відійшов на невелику дистанцію ззаду долинули швидкі кроки й важке дихання. І я зупинився. Заплющив очі, руки заснув у кишені не витримуючи холодного весняного повітря. Якраз в той час, коли обернувся до мене підбіг захеканий Калеб. Схоже біг не найкраща сторона хлопця. 

— Чувак. Навіщо так бистро ходити? — Я мало не задихнувся поки добіг до тебе. 

— Нащо? — Я декілька секунд помовчав, а потім уточнив: — Нащо ти біг за мною? 

— Ем. Ну, я не знаю, якщо чесно. — Він знизив плечима. — Мені просто здалося, що так потрібно зробити. І ти ще й без дому, голодний, холодний. 

— І, що ти хочеш мені запропонувати? Приєднатися до мене бути; безхатьком, голодним та холодним? — Я показав у повітрі лапки, від чого в Калеба з'явилися посмішка. 

— М. Ні, дякую. У мене є краща ідея, як на рахунок, щоб приєднатися до мене, Божени та Макса? Ми все одно застрягли тут всі разом. — Калеб чомусь опустив погляд в землю, а руки засунув у задні кишені своїх потертих штанів. 

— Гаразд. — Смисл мені було відмовлятися від його пропозиції? у мене однаково не було великого бажання спати знову на твердому, холодному бетоні, і тремтіти, як цуцик, якого викинули безсердечні створіння, що називаються «людьми». 

— А, якщо інші проти? — Я запитав, бо дійсно переживав за це. Макс можливо нейтрально поставиться, але Божена закотить очі, а потім влаштує особистий допит в якому без бійні точно не обійдеться. 

— Вони зрозуміють, ходімо. — Калеб руками доторкнувся моїх плечей, а потім потяг в напрямку їхнього дому. Уже і мого. 

— Насправді тут не так все жахливо, як здається. Звісно потрібно постійно працювати, шукати їжу, одяг та й багато чого іншого, але якби не це місце ми б не були такими, як зараз. З друзями, посмішками, вечірніми розмовами. Самому бути набагато гірше.

— Одним бути добре, але з вірними друзями набагато ліпше. — Сказав я відчувати сльози в очах. — Я не знаю ким був до «Тіньового містечка», але тепер знаю себе нового того, хто залишить колишнє життя лише в спогадах. 

Коли дійшли, до будинку ноги нили від такої кількості ходіння, але помітивши невеликий промінь жовтого світла ми попрямували бистріше. Нас зустріли стривожені приглушені голоси. 

— А якщо вони не повернуться? Впали десь, чи ще гірше, щось сталося. — Тонкий мелодійний жіночий голос заповнював усі ділянки невеличкої кухні. Друзі нас не помітили, бо ми максимально тихо зайшли в приміщення. Вони створили дивовижне місце. Стіни були пофарбовані у спокійний відтінок, а їх прикрашали різно матні малюнки, котрі доповнювали всю картину. Будинок був поділений на кілька кімнат — кухня, дві спальні та коридор. У кухні стояв дерев'яний стіл, стара мийка, стільниця та кілька саморобних стільців, що пасували до столу.