Розділ третій

Дорога була довга. Пил залітав у вічі, що не давало легко пересуватися по зруйнованій землі. Вітер кружляв. Здував своїм звуком уламки будівельних матеріалів, колір був майже білий він ніби манив до себе, щоб його заспокоїли його звук — біль, що стає гучнішим та голоснішим з кожним моїм кроком. У роті пересохло, я жадібно ковтав слину. Воду потрібно берегти, я не знаю, що чекає на мене далі.Чорна діра котра веде в невідомість, пустелі, водойми чи страхітливі створіння, які готові роздерти своїми гострими пазурями мою тонку горлянку. Я йшов і йшов пересував ноги, які вже майже не відчував. Єдиним бажанням було відпочити, попити та поїсти свіжої, запашної їжі. Мої руки потягнулися до невеликого відділу рюкзака в якому лежав шматочок сиру. Я відкусив раз і ще раз, а залишки поклав назад. Потрібно максимально розтягувати харчі. 

Якось хтось мені сказав: «Раз починаєш, то маєш дійти до кінця! Буде важко, але якщо розпочинаєш мусиш покласти цьому край». Я не пам'ятав людини, яка це говорила, але ці слова здалися рідними ніби я їх чув сотні разів. Коли надія згасала знайти знайомий людський писк, галас було майже не можливо. По моєму обличчю текла цівка поту, вухах дзвеніло, голова наче подвоювалася, рухи ніг та рук перестали мене слухатись вони просто впали. Останнє, що я відчув, це як до мого безводного тіла доторкається холодна, м'яка шкіра, що не належить мені. 

Біле світло змусило розплющити повіки. Я прижмурився звикаючи до приміщення в якому перебуваю. Наді мною стояла моя протилежність. Дівчина з чорним заплетеним волоссям, карі очі, шоколадна шкіра, але не темна вона світло коричнева така ніжна, гладка, а потім її долоня вдаряє об мою щоку. 

— Ей. — Зашипів від болю. 

Незнайомка закочує очі, а потім каже: — Для профілактики. 

Точно повна протилежність. Я блондин з голубими очима, світлою шкірою та рум'яними щоками, і не маю такого способу лікування у своєму розумінні. 

— Де я? — Грубо запитав. 

Дівчина знову закочує очі. Вони такими темпами скоро викотяться. 

— Ми знайшли тебе непритомним біля нашого помешкання. 

— Ми? 

— Я, Калеб та Макс. — Дівчина знизує плечима, а потім повертається до мене спиною, яка здається широкою із-за накачаних м'язів. Хоча сама вона дуже струнка. Талія виліплена ніби пісочний годинник, а стегна красиво широкі. — Зрозумівши, що я довгий час на неї витріщаюсь опускаю погляд на цементу підлогу. У кімнату заходять двоє чоловіків. Один — Коричневе волосся, очі майже червоні, широкі плечі та міцна чоловіча структура. 

Другий — Схоже Кореєць з темним волоссям, темними очима. Порівнюючи з дівчиною і хлопцем з червоними очима, він досить стрункий. 

Всі три пари очей вивчають мене прискіпливим поглядом. Їхні руки складені на грудях. Вони нікому не довірять окрім себе самих. 

— А тебе як звати? — Кивнув у сторону дівчини. 

— Божена. 

І їй до біса пасувало це ім'я.

— Ви тут давно? — Запитав, щоб хоча б трішки більше дізнатися, про це забитим ніким місце. 

— Майже два роки. — Відповів хлопець з червоними очима. 

— До речі, я Макс. — Хлопець кивнув і притулив два пальці до скроні. 

— Калеб. — Хлопець Корейського походження стримано кивнув зі крижаним поглядом. 

— Артур. — Промовив оглянувши кожного з ніг до самої верхівки маківки. 

Макс хмикнув. Божена закотила очі, але все ж посміхнулася. Калеб продовжував спопеляти мене своїм чорним, холодним поглядом. 

Я вибрався зі пружинного ліжка і підійшов до них трьох зі словами: — Як звідси вибратися? 

Калеб пробурмотів, щось незрозуміле собі під ніс. А потім розвернувся давши натяк рукою, щоб слідував за ним. Божена та Макс залишилися стояти на міці, що здивувало, але я зберіг холодний вираз обличчя. Ми вийшли із приміщення на двір, де небо ставало темним, а зорі разом з місяцем освітлювали вузькі вулички. Потрібно розібратися де я ночую цієї ночі. Калеб зупинився, а потім почав спускатися в підземелля. Каміння лягало так, що якимось дивовижним чином утворювалися сходи. Вони були короткі та не довгі за шириною. Коли хлопець відчепив міцну білу тканину, яка із-за великої кількості пилу стала майже чорною, відкрився дивовижний вигляд на великий стіл на якому лежала незчисленна кількість малюнків, записів, ручок, олівців та планів. Мої пальці перебирали кожний папірець, а очі слідкували за кожним написаним реченням. Букви були витончені з охайними завитками. Малюнки — точні, яскраві, той хто це зробив був упевнений у кожному своєму штрихові.  

— Малюнки, то Божена. Записи — Макс. — А я збудував це місце. Калеб обвів руками приміщення в якому ми перебували. 

— Вав. — Єдине, що зміг промовити. — Це неймовірні речі, але хіба вам це не дало жодного натяку, як знайти вихід ? 

— Майже. У нас була думка в котрих були упевнені, але ми помилилися. 

— Покажи мені це місце. 

Я перевів на нього свій гострий, впевнений блакитний погляд. Прижмурившись Калеб кивнув і провів рукою по чорному волоссю.