Повернення

Зовсім поряд росла маленька кучерява берізка.
«Зрубай мене, і Галя буде твоєю!» 
Знову перед очима виникла картинка, де на фоні деревця зі стрічками Галя каже йому «Так!»
Картинка вже не хвилювала.
Мілан продовжив йти до всіх. Однак ліс не закінчувався, навіть там, де повинен.
А перед ним знову виникла берізка.
«Зрубай мене, і твоєю буде Настя! — прошелестіла тихо. 
«А це цікаво. Настя! Настя мені потрібна.»
«Це ж ліс, тут багато дерев, зрубай мене!» 
Мілана охопив п'янкий дурман, домішався до цілеспрямованості, з якою завжди ладнав справи. Мояліш буде для Насті! Вона побачить ритуальне деревце, з радощів вистрибне на Мілана, обвиє руками-ногами, а потім... А потім буде все інше. 
В руках опинилася сокирка. 
«Один помах, ось сюди, і будеш щасливим», — вразливо білів тоненький стовбурець.
Мілан замахнувся…
— Сті-і-і-ій! — закричала Сія.
…Сокира спинилася якраз коло його ноги! Мілан якимось чином опинився на поляні серед танцюючих. Біля нього падало ілюзорне біле пір'ячко.  Мана спала, все навколо сповільнило хід. Лише Настя, розштовхуючи всіх, підбігла, відібрала сокирку, сховала. 
— От ти й показала свою силу, Настасіє!  — проговорила Марина Михайлівна, порухом долоні зупинила падіння пір'я. Все застигло зовсім. 
— Магією часу бавишся, значить. Тепер я знаю, як ти все встигаєш! Ну що ж, молодець! — Вона повернулася до Мілана. — А ти, Мілане, ти! Задумав зрубати деревце! Де? На Лисій Горі! Коли? В таку ніч! І для кого? — вона насмішкувато оглянулася. Мілан теж.  Галинка завмерла зовсім поряд, торкаючись язиком небритої щоки вовкулаки. Вії приклеєні, шкіра неідеальна. Рука партнера значно нижче спини, плаття піддерлося, до гострого каблука причепилися трава і грудка болота.
— Та лісовик тебе порве! — лютувала верховна.
— Ти мусиш нас відпустити! — вмішалася раптом Настя. Вона теж вже стала сама собою.
— З якої радості? 
— Бо я поділилася зіллям везіння! Не Лісовик Мілана, а Мілан Лісовика приб'є! Що тоді буде з лісом? З усією нечистю? А так ми просто полетимо, ніхто нічого не знатиме!
Марина глянула на Лісовика, на Мілана, Згадала, як він розтрощив ніс Тимофію. І видала глухо: 
— Забирайтеся! Негайно!  Щоб духу вашого тут не було! І хутчій, поки не передумала.
Летіли мовчки. 
На горищі Мілан зняв камзол, одів свій одяг. Сія сиділа, притулившись спиною до скрині, в руках тримала прозоре зілля.
— Скоро сонце зійде, і Михтодь знову стане Міланом, — сказала, зітхнувши сумно. — Ти ж хотів усе забути, чи не так?
— А ти? Ким станеш ти?
— Тією, що й завжди. Не кидай камзол у скриню, я його зашию, — Настя помахом руки погасила завислі в повітрі свічки, залишивши лише одну:  почало світати.
«Угу, і на камзолі появиться знак вже моєї дурості.» 
Тягнувся до Галинки. Рубав берізку. Навіщо? Знав же, що Настя любить все живе! Вона й так була б його, допомагала завжди, зіллям он поділилася. Зараз інші часи, люди інакші, традиції теж змінитися мусять.  Настя схилила голову, орудуючи голкою;  плечі опустилися. Обійняти б її зараз. Або просто присісти поряд. Але він, звичайно, цього не зробив. 
— Настю, ти обіцяла берізку. Допоможеш викопати? 
Настя гірко засміялася.
— Все-таки хочеш берізку! Вже викопати, не зрубати. Ну що ж, це прогрес. Звісно, допоможу, обіцяла ж. Шкода її; та все одно те, що не має підґрунтя, довго не живе. 
Носяра зник, коли над містом, що теж стало зовсім звичайним, появилися перші промені сонця. 
Однак Мілан тільки вдав, що випив зілля забуття. Сам же виплюнув, як тільки Настя залишила його одного. І поїхав не додому, а звернув у приватний сектор, де вона жила.
Там біля її хвіртки втикнув берізку в землю. І байдуже, що на нього злякано витріщався дідок сусід (ну от навіщо прокидатись в таку рань?),  байдуже, що запах літ-бальзаму досі не зник. Мілан сів просто на траву під тином і дивився, як Настя, сумна та задумана, повертається додому. 
Його не одразу помітила. А помітивши, здивовано зупинилася.
— Мілане? Чому ти тут? У тебе все гаразд? 
Він підвівся, підійшов.
— Так, все гаразд. Ти радила вірити серцю. Воно підказало що зробити. Знаєш, коли не вистачає підґрунтя, справу вирішує пересадка. Як гадаєш, деревце ростиме? 
Він посторонився так, щоб стало видно берізку. Настя засяяла, на очах забриніли сльози. Вона простягнула руки, Мілан легенько стиснув їх, нарешті даючи волю ніжності.
— Звичайно, ростиме, Мілане! Я ж недарма поділилася з тобою зіллям везіння!