Не вір очам

…А якщо закрити очі, то навіть приємно, руки у Сії ніжні.
Вона заходилася зашептувати подряпини, щоб кров не йшла. Ну, хоч щось, бо синяки зостануться.
Інка, жертва побічної дії його тріумфального сміху, не постраждала, навпаки, отямилася і стала хихотіти, радіти, що жива. А потім хвилясто пішла по мітлу, яка гепнулася в іншому кінці поляни. Дивлячись на її ходу, Мілан засумнівався в тому, що вона не травмувалася.
— Не зважай, у Інки було вдосталь таких, як ти сказав, побічних дій. І ні, зараз одяг відновити не зможу, — вгадала несказане прохання, а потім ще одне: — Запах мазі теж знадобиться: нам ще летіти назад. 
Збитий в кущах білявий товстун, якому завдячили відносно щасливим і тихим (навіть не пікнув, коли його збили, навпаки, згріб усіх в обійми. Сія пояснила це тим, що він кінестетик і любить, коли до нього торкаються) падінням, поплескав-погладив Мілана по плечі. 
— Хор-роший камзол. Як я в ньому торік погуляв, мр-р! Отут заштопано, бачиш? — провів ще по животі — Це знак моєї дур-рості, мр-р.
Якої, він не сказав, когось помітив і подався геть. 
— Хто це? Один з тих відьмаків, що мали на мене накинутися? І чому він торік був у моєму камзолі? 
— Це Катрусин Кіт в людській подобі. Я його позичала. 
— Позичала кота чи камзола? 
— Михтодю, ти що, ревнуєш? — Сія відкинула його руку, вже без подряпини. — І будь обережний, від мене не відходь. Ти вже не гарненький, як раніше, на тебе можуть накинутися не з обіймами, як Кіт, а щоб в пику заїхати. Є такі любителі. І ще — тут повно мани.
Мілан Сію почув, але не дуже-то й злякався. Його ім'я ще з дитинства притягувало любителів дати і отримати в пику. 
Та й на вигляд тут всі майже звичайні хлопці й дівчата, лише Сія така носата. Одні накривали імпровізований стіл, другі обступили скриню: розбирали хто одяг, хто предмети, схожі на музичні інструменти, кілька чорних чи то іграшок, чи опудал.
— Страхи господні! — мало не перехрестився, коли в безладі  пір'я розрізнив щось, схоже на гребінь. Трохи далі з того пір'я стирчала куряча лапа. — То що, півень?
— Угу. Опудала навмисне зробили жахливими, щоб не шкода було спалити. Торік вони вийшли в Інки занадто гарними, то ледве видерли, щоб кинути в вогонь, а вона  решту ночі ридала. 
Мілан придивився до другого опудала, струсив плечима.
— Жах! Їх не лише не шкода, а й треба спалити! Зробімо це негайно? 
— Зарано, — всміхнулася Сія. — Ще зілля вариться.
А котел на вогні величенький. І запах від нього дивний, не лише трав'яний. Запах відьомських чарів. До рудої кучерявки, що медитативно помішувала його вміст, підійшла Марина в капелюсі, обличчя освітилося вогнем.
— Точно, повно мани! Уже ввижається моя заввіділенням.
— То наша верховна відьма. Постарайся не впасти їй в очі. Хоча що я кажу? Ти вже впав — у вуха.  Ходімо, я теж дещо на стіл принесла.
Мілан поморщився: від одного погляду на те, чим заставлений стіл, хотілося тікати далеко і швидко.
Сія дістала лоток, одноразові тарілки, заходилася виставляти на них листки салату, зверху — кістки риби.
І очі, що рухалися.
— Розслабся, це оливки і яєчний білок. А кістки — сир пармезан. 
— А те, що всі ці страви кишать, нічого?  В келихах що?
— Звичайне вино. Традиція, що вдієш.
Поряд затарахкало — Інка левітувала тацю з бронзовими чашами, вручну розставляла, ойкаючи час від часу, коли щось перевертала. Перед Міланом теж поставила, хихикнула, кинувши млосний погляд на його груди, і часто дивно заморгала.
 — Інко, він сьогодні зі мною, іди підморгуй до когось іншого. — Сія віддала їй дві лишні чаші, підштовхнула в потрібному напрямку, потім підвела погляд вгору і застогнала: — Михтодю, закрий очі, швидко.
Мілан закрив. Інкине  тарахкання віддалялося, а з усіх боків чулося захоплене: «Галка летить!»
 — Вона знову гола! — розрізнив голос Катрусиного Кота.
Мілан відкрив одне око і… відкрив друге. Широко так. І рота теж — у зачарованому вдиху. 
На мітлі спускалася, кружляючи, його Галинка. 
Не гола — в чорній білизні, в черевичках на шпильці, смоляне волосся у стрижці каре завівалося назад, підкреслювало найграційніший у світі вигин шиї і пліч.  До неї кинулися одразу два відьмаки, вовк, що звідкись взявся, поповз на чотирьох Катрусин Кіт, навіть старий Лісовик почимчикував, схопившись за спину. Ззаду щось неприємно репнуло. Ох, та то ж його камзол: Сія тримала полу обома руками, бо, виявляється, Мілан теж тягнувся до прекрасної Галі!  
Але верховна відьма виставила руку, — і всіх зачарованих, перш ніж вони змогли торкнутися об'єкта свого захоплення, знесло, мов  вітром, лиш кущі затріщали. 
А новоприбула у всіх на виду одягала вузьке чорне плаття. Мілан глитнув. Він впізнав це плаття. Прекрасна відьма — його Галинка!   
— То мана, Михтодю! Ти бачиш не те, що є, а те, що тобі показують!
Сія оббігла його, наставила  маленьке дзеркальце, воно відбило зображення його носа, хитнулося,  показало око одне, потім друге. 
Мілан спинився.
«Точно, мана. Галинка ж не відьма!» 
А внутрішній голос, який ніколи не підводив, твердив:
«Відьма, відьма. Ти давно це знав.»
«Ні, не може бути!» — задавив той голос здоровий глузд.
Мілан заспокоївся.  Повернувся на місце, поклав до рота ребро риби. Справді, пармезан.  Усміхнувся Сії, що полегшено зітхнула.
— Тут царює мана, Михтодю, глянь, — вона бризнула на кросівки знайомим зіллям. Вони перетворилися на старі, порвані місцями кеди. — Не варто вірити очам. Вір серцю. Ну й зізнаватися, що використовував зілля, не прийнято. Це такий маскарад, розумієш? 
Мілан розумів. Маскарад, то маскарад.