Політ на шабаш

Гак вдалося закинути з першого разу. Шарпонув для перевірки: засів міцно. Поправив заплічну сумку з сокиркою й, про всяк випадок, невеличкою складною лопаткою.
— Ну, вперед! 
Почалося все легко й просто. Аж занадто. Мілан поспішав, підганяв сам себе. Коїти щось подібне — некомфортно, просто жах. Ніби злодій який. Несподівано для себе виявив, що цікавість той некомфорт таки перемагає: закортіло глянути у розбиту шибку. Здалося, що на горищі щось  світиться.  Обережно наблизився…
«Дідько!!!»
Там був привид! Просто в повітрі висіла жінка! Вона різко виставила руку — Мілана відкинуло назад. Та так дужо, що вежка, за яку зачепив гак, (мотузку все-таки не відпустив) повалилася! Падаючи, бачив, як вона хилилась, мов на сповільненій плівці, як летіли темні шматки вирваної цегли. Перед очима вмить пронеслося все життя. 
«Все, кінець!»
Однак замість поцілунку з мощеним каменем двором по дупі ніби палицею шмагнуло. В носа вдарило різким ароматом трав'яного бальзаму. Плечі обвили чиїсь тонкі руки. Мілан відкрив очі. Навкруги — зоряне небо в сивих хмарах, той самий сором'язливий місяць.
А він… летів!  Трясця, він летів до зірок! На мітлі!
— А ти молодець, не верещиш, — проговорив біля вуха грубий голос. 
Краєм ока побачив профіль з  гачкуватим носом, загострене підборіддя…
«Відьма!»
 Більше не оглядався.
Мітла зробила над тихими будинками коло і приземлилася на дворі того ж будинку-замку. Ноги підгиналися, коли злазив з мітли.  Оглянувся: відьма ще страшніша, ніж здавалося, і ніж на це натякав її голос! Крім гачкуватого носа, мала кучеряві сиві коси, що стирчали у всі боки, сама молода, але  кістлява — просто жах! І в світлому літньому платті! 
Там, де торкалися її руки,  стало приємно припікати, ніби хто натер маззю від простуди.
 Мілан присів, вдав, що знудило, а сам нагнувся, вихопив сокирку і замахнувся: 
— А ну, геть з дороги! 
Відьма, що співчутливо наблизилася, відстрибнула назад, образилася. 
— Ще далі!!!
— Та будь ласка! Хоча я, взагалі-то, легко можу тебе  порішити твоєю ж сокиркою. Забув, як од вікна летів?
— Вважай, забув. Я тебе, а ти мене. Зараз я іду до свого Ланоса, а ти летиш туди, звідки прилетіла! Ясно?
Кінчики губ відьми ображено смикнулися.  Вона підвела підборіддя, примружилася і прошепотіла два слова.
— Геть з дороги, чула? — гаркнув Мілан. Ще відьомських заклинань йому не вистачало!
Вона не зрушила з місця, усміхнулася.
— Не вийде. Глянь на свою одежину.
Сорочка ззаду надулася, як вітрило!
— Це нестрашно, — Мілан відступав.
— Це лише початок.
Він не слухав, прямував до свого автомобіля. Рухатися стало важче, ніби плив. Він побіг. Але… злетів! Дідько! Він висів у повітрі! Безпорадно бовтав руками й ногами, поки відьма не підійшла і не взяла за комір. Сокирку відібрала і засунула назад у рюкзак. 
— Якщо вже зібрався забути цю ніч, то я подбаю, щоб хоч було про що забувати! Ти полетиш зі мною на шабаш! — І вона потягнула його за собою до замку.

…Мілан летів під зоряним  небом, однією рукою обіймав відьму, другою тримався за держак мітли.
— Груда м'язів, небритої привабливості, й ідіотська  усмішка, наче бантик, — прокоментувала вона його зовнішність на горищі замку, куди все-таки потрапив — на мітлі. Якусь мить берізка була зовсім поряд, навіть рука потягнулася, але відьма смикнула, не дала схопитися. 
— Ні, так діло не піде, — вона роздивлялася Мілана при світлі літаючих свічок. — На тебе накинуться і відьми, і відьмаки. Вип'єш оце зілля! 
— З ніжок тритона й хвоста щура? Нізащо! 
Відьма розтягнула губи швидше в агресивному  вишкірі, ніж усмішці.
— Часу обмаль. Пи-ий!
…Рука сама потягнулася до флакончика з голубим блискучим вмістом. Зробив ковток, другий…  М'язи, кістки закрутило, вони напружилися, збільшилися. У нього виріс ніс! І борода. Постава змінилася, одяг тріснув. 
— Не хвилюйся, зі сходом сонця твоя зовнішність повернеться. І одяг дам інший, відповідніший!
Вона клацнула пальцями, з'явилася потемніла від часу дерев'яна скриня. 
Коли одягав камзол старовинного крою, відчув себе актором шкільного театру.
Глянув у потріскане дзеркало: гоблін якийсь!
— Тепер ти Михтодь. Запам'ятав? 

Летіли швидко. Місто закінчилося, внизу пропливали темні поля, помережені лісосмугами і дорогами, мовчазні села. Рух помічався лише у небі: час від часу вдалині появлялися і залишалися позаду темні силуети на мітлах. Хто сам, хто з пасажиром.
Не завжди вдалині. 
— Сі-ія! — почулося збоку. — Гадаєш, ти найшвидша? 
 Його відьма чортихнулася.
— Ах-хах-хах-ха-а! — театрально сміялася, преганяючи їх, інша відьма — в гостроверхому капелюсі. Справжня, породиста, довгі коси розвівалися на вітрі, спідниця, що закотилася, на мить продемонструвала край мереживної панчохи. Наче вже десь бачив таку. Може, в фільмі? 
Сія заметушилася, завовтузилася. Запахло ще різкішою маззю.
— Натри мені спину просто поверх плаття! І себе! А потім — мітлу! — протягнула йому  відкриту баночку. 
— Але ж залишаться жирні плями! — Мілан наївно спробував знайти відмазку.
«Натирати спину відьмі! Бр-р!»
— Зараз це неважливо! Наш ліс близько! Роби, як кажу, і  навзаєм я допоможу тобі дістати берізку!
Від дії мазі стало ще тепліше. 
Мілан вчепився міцніше і спіймав себе на думці, що торкатися відьми не так неприємно, як гадав. 
«Ото я пахну! Сподіваюся, запах зникне разом із маною».
— Ну, Марино, як наздоженемо, ми ще й не так засміємося, — пригрозила Сія.
І вони стали набирати швидкість! 
 Відьма в капелюсі оглянулася, теж прискорилася. Вона саме натирала собі стегно, теж поверх панчохи ще смердючішою маззю, коли мітли зрівнялися. Сія тріумфально хмикнула,
— Га-гра-гра-га-га! — гримнув Мілан, сприйнявши хмикання, як сигнал для «ще й не так засміятися».
— А-а-а-а! —завищала поряд  мініатюрна відьмочка, падаючи з мітли (ближче до лісу вони траплялися частіше).
— Ой лелечку! Лови її! — закричала Сія. Вони спікірували, Сіїні коси перекрили видимість, 
Мілану ледве вдалося схопити на льоту тонку ніжку в смугастій панчосі; коли непритомну невагому здобич всадив біля себе, аж голова закрутилася від запаху чи то жабуриння, чи то грибів, чи то того і того разом.
 «Все-таки мазь Сії найприємніша.»
Мітла вирівнялася в повітрі. 
— Ах-хах-хах-ха-а! — сміялася попереду та, що в капелюсі, сповільнюючи політ: уже наблизилися до освітленої смолоскипами поляни на Лисій Горі. 
— Тримайтеся! — кинула рішуче Сія і набрала швидкості. Вони таки перегнали ту Марину!
Перегнали, бо не стишили політ навіть там, де слід!
 Коли мітла різко зупинилася, всі троє полетіли у кущі. Там збили ще когось м'якенького.