Берізка

Ця берізка примудрилася вирости на даху будинку, якому вже дві сотні літ. Дивиться на всіх згори, шелестить на вільному вітрі, в буквальному сенсі вище суєти  містян. Замість ґрунту під нею — червоні цегляні стіни, місцями потріскані,  поряд — надбита шибка запиленого фронтонного вікна, а вона росте собі, радіє життю.
—  Вона не знає, де знаходиться, і що на неї чекає. Пишається, що зрівнялася висотою з мамою-березою, — Настя, що підійшла зовсім непомітно, зітхнула і філософськи видала: — Те, що не має підґрунтя, на жаль, недовговічне.
Сказала і загнала свої білі зубки в зелене яблуко. 
Мілан глянув на неї скоса і знову став роздивлятися дім. В офісі його називали замком — через химерну архітектуру. 
«Фронтон праворуч міцніший. Гак можна закинути за оту міні вежку.» 
— Ти на корпоративчику завтра будеш? 
— Ні.
— Бо Галинка не піде? 
Чомусь захотілося схопити Настю за талію (а він легко міг би зробити це однією рукою), підняти і потрусити. Його колега така гнучка, що руки-ноги звісилися б, як у тканинної ляльки, а  сині очі сховалися б за золотистими кучериками і не дивилися б …так. Сам знає, що Галинка вертить ним, як хоче.
— А я буду, Марину Михайлівну краще не гнівити, — Настя знову захрумкала яблуком, не дочекавшись відповіді, кинула «бувай» і  пішла додому. 
Мілан ще раз глянув на берізку. 
Учора став свідком цікавої розмови: Галинка розповідала про давній ритуал, деревце зі стрічками. Мояліш. На Закарпатті в перший день травня хлопець прикріплював його на воротях тієї, до якої хотів би залицятися. 
І це ритуальне деревце уявилося так яскраво, що Мілан аж почув, як шурхотять - розвіваються його стрічки, а Галя шепче радо: "Так"!
— А останнього дня квітня відьми збираються на шабаш! — встряла тоді Настя.
Видіння зникло, Мілан і Галя відірвали один від одного погляди.
— І до чого це?  Ми про наші традиції говоримо. 
— Ну, так. Але всі знають, що тут колись жили переселенці з західних країн (їхні будинки досі он стоять), деякі традиції привезли з собою. Тридцятого вночі з дому краще не виходити! 
— По-перше, переселенці були богомільними, а по-друге, вони як приїхали, так і поїхали, — зауважив Мілан. 
— Угу. А їхні відьми залишилися. Вони до-о-овго живуть. В триста виглядають на тридцять, а в двісті — на двадцять, — Настя красномовно глянула на Галинку. Та захлиснулась чаєм, пробуравила її злим поглядом.   Настя, задоволена, блиснула білими зубами. От наче тямуча дівчина, завжди знає, що каже. А тут на тобі, придумала: відьми, шабаш.
— Це нісенітниці, — заявила Галинка,  роздосадувано витираючи пляму на блузі.
— Звичайно, нісенітниці, — підтримав її Мілан. — Все життя виходив, коли хотів, і нічого, ніхто мітлою на перехресті  не збив.

— Це нісенітниці, нісенітниці, — проговорив Мілан уже втретє. 
Бо їхати зовсім пустим містом  моторошно. Рівно о дванадцятій він вийшов з під'їзду. Спочатку навіть не звернув уваги, що навколо тихо, нема ні молоді, що поверталася з пізніх гулянок, ні місцевих пиятик.
Якщо не зважати, що назустріч не трапився ні один автомобіль, доїхав без пригод.
«Ну і добре, ніхто не помітить, як я забиратимусь на історичну пам'ятку».
Побудована на схилі доволі крутої гори, обрамлена темними кронами старих тополь і беріз, вона тонула в ще темнішій тіні сірих багатоповерхівок, навмисне намагаючись відійти на другий план. Але це не спрацювало: стара гостроверха будівля з численними фронтонами завжди впадала в очі. Єдиний на всю вулицю автомобіль зупинився саме проти неї; світло фар вимкнулося. Ліхтарі теж не горіли.  Лиш зоряне небо розкинулося угорі і місяць то виглядав, то знову ховався за пух хмаринок, ніби відчував за Мілана іспанський сором. «А де інакше я візьму берізку для мояліш? Рубати в парку шкода. А ця все одно без майбутнього.»