2.

    Стою наче вкопана. Чоловік. Якого біса тут робить чоловік. Чи у мене галюцинації? Обертаюся обережно й бачу напівбога перед собою. Високий, широкоплечий під два метри зростом. З густим темним волоссям та сірими очима. Відкриваю рот від здивування. Хапаю повітря у легені. 

— Ви хто? — витріщаюся на чоловіка. 

— Я Девід. А ви? 

— Шері. Але це не найкращий привід для знайомства, — промовляю. 

— Згоден. Та повірте я так само здивований як і ви. Не кожного дня зустрічаєш оголену жінку у своєму орендованому котеджі. Та ще й войовничо налаштовану, — Девід оглядає мене з голови до ніг. 

— Що ви сказали? — шоковано перепитую. 

— Вам все з самого початку повторити? 

— Ні тільки з того місця де ви сказали про котедж. 

— Ну я сказав, що винайняв цей котедж на три дні й не очікував побачити тут жінку. Ви взагалі що тут робите? 

— Теж саме я хотіла запитати у вас? — ціджу крізь зуби. 

— Я збираюся тут відпочивати. За що я гроші заплатив? — дивується чоловік. 

— Зачекайте. Це якась дурня. Це я заплатила гроші й не малі за цей будинок. Ще в жовтні. І він мій, — карбую. 

— Окей. Але я теж його орендував і вважаю, що він мій, — наполягає Девід. 

— Я не віддам вам цей будинок. Робіть що хочете, але щоб до вечора вас тут не було, — промовляю сердито. 

— Ні, шановна. Це ви звідси забирайтеся. Негайно. Вірніше як переодягнетесь у нормальну одежу. Оглядаю себе з ніг до голови й розумію, що продовжую стояти в одному рушнику. 

— Хам. Невіглас. Прикриваюся руками тому, що помічаю що рушник починає сповзати вниз. От лишенько ще не вистачило, щоб він побачив мене голою. 

— Я нікуди звідси не піду, — впирається чоловік. — Я теж, — відповідаю. — То що нам тоді робити? — питає Девід. 

— Не знаю, якщо чесно. Перш за все потрібно вияснити у брокера, який здав нам цей котедж. Як так сталося? 

— Так, давайте одразу ж це зробимо. У вас є номер агента, який продав вам ці путівки? — цікавиться Девід. 

— Треба пошукати. Це було так давно. Як же його звати? 

— Випадково не Тім? 

— Здається так. А ви звідки знаєте? 

— Бо мене теж обслуговував саме Тім. 

— То можливо це звичайна афера? — припускаю. 

— Не можливо, а стовідсотково. Девід сідає на кухонний стілець й протирає підборіддя. 

— То що нам робити? 

— Нічого. Доведеться провести наступні декілька днів у компанії один одного, — серйозно промовляє Девід. 

— Ви знущаєтесь? Ми зовсім незнайомі. 

— Ну то познайомимося ближче. Все одно тут нічим зайнятися, — Девід самовпевнено всміхається. 

— Ні, краще знайти Тіма й спробувати все вияснити. — Ні, це марна трата часу, — запевняє Девід. 

— Чому? 

— Бо він не залишив жодних контактних даних. 

— Звідки така впевненість? 

— Бо в мене є один великий плюс. Я володію хорошою пам'яттю. І чітко пам'ятаю той день коли бронював цей котедж. Тім навіть офісу немає. Не те що телефону. 

— Й справді, як я одразу не звернула на це увагу? 

— Шеррі, давайте хоча б спробуємо потоваришувати. Врешті не піду я на вулицю в мінус двадцять. Та ще й у хуртовину? — Девід склав руки на широких грудях. 

Мені хотілося його вбити, але до біса він має рацію. Я не можу його прогнати.