Епілог

— Ти пам’ятаєш, як боялась цього місця? — сміється Даша.

— Я більше боялась себе, — каже Крістіна, заправляючи волосся за вухо. Воно тепер коротке. Іде їй.

Аня мовчить, тримає термочашку і вдивляється в темну воду.

Настя підходить останньою. В руці — лист. Не для когось. Для всіх.

— Ну що, — каже вона. — Знову тут. Після стількох років.

— Ми вже не ті, — каже Даша.

— Але все ще ми, — додає Крістіна.

Вони сміються. Але вже по-іншому. Глибше.
Не як підлітки, які ховають біль за іронією.
А як жінки, які навчилися не боятись світла.

— Давайте залишимо ще один слід, — каже Настя.

Вони відкривають коробку, покладену колись давно. Там усе на місці.

А тепер — нове:

Даша вкладає фото — вони всі, разом, зараз.

Аня додає записку: “Живіть так, щоб мурашки знали дорогу.”

Крістіна кладе браслет із написом “Я — жива. І справжня.”

Настя — другий лист. Зі словами:

"Це вже не наше літо. Але це все ще наша історія.
Якщо ти читаєш — довір серцю. Воно пам’ятає шлях.”

Вони залишають усе під лавкою. І йдуть. Не озираючись. Бо вже знають:
іноді найважливіше — не повернення, а передання.

Через кілька днів — інша компанія тиняється вечорами біля озера.
П’ятнадцятирічна дівчина сідає на ту саму лавку. Вітер шепоче щось знайоме.

Вона нахиляється — знаходить коробку. Відкриває. Читає.

Мовчить довго. Потім усміхається і каже:

— У мене мурашки…

А її подруга сміється:
— То добре. Мурашки не обманюють.

Історії починаються з тиші. І з когось, хто готовий слухати.
Іноді — цією кимось можеш бути саме ти.

Кінець… або початок.