Глава 7

Минуло два роки.

Настя сиділа в кав’ярні біля станції метро. Їй двадцять. Вона навчалась у великому місті, бігала між парами, підробляла на вихідних, писала для літнього блогу «Пелюстки серпня».

Все змінилось. І водночас — залишилось.

Бо іноді вночі їй снилось: озеро, ліхтар, пледи…
І голоси — Даші, Крістіни, Ані. Усмішки. Погляди. Літо, яке дихало справжнім.

Телефон тремтів у руці. Нове сповіщення.

Вхідне: Нік 🕊️
Надіслано о 3:04. Уночі.

Вона відкрила, і серце застрибало так само, як колись — між тишею і очікуванням.

Насте,

Мені здається, є листи, які пишуться не чорнилом, а роками мовчання.

Я довго не писав. Бо боявся, що все зникне. Але ти знаєш — справжнє не зникає. Воно просто… терпляче.

Те літо — ти, дівчата, озеро, записки — це було моїм порятунком. Хоч я й не казав.

Ти написала мені першою. І хоч я не відповів одразу, твій голос залишився в мені.

Знаєш, я колись боявся бути тим, хто зникає. Але ще більше — тим, хто повертається пізно.

Якщо це вже пізно — вибач.
Але якщо ні — я лишаю тут одне:

“Я теж пам’ятаю.
І я досі бачу тебе — біля води.
Тоді. І тепер.”

Твій,
Нік

Настя прочитала двічі. Потім втретє.

І не плакала. Вона посміхалась.
Бо нарешті відчула: все, що вони прожили — не було лише спогадом.

Це було — основою. Корінням.
Літо, що залишилось в них назавжди.

Увечері вона написала в чат:
«Дівчата, я отримала листа. Від нього. І він пам’ятає.»

Через хвилину — відповідь від Ані:
«Я знала. Мурашки не обманюють.»