Глава 6

Ми вирішили зробити собі останні дні літа особливими. Без фільтрів, без ролей. Просто — бути.

Ідея виникла раптово. Після вечора на даху, де ми лежали на пледах, їли кавуни руками і згадували дитинство.

— А якщо зробити сюрприз одна для одної? Без пафосу. Просто… залишити щось, що запам’ятається, — сказала Аня.

— Як капсула літа, — додала я.

— Мені вже страшно, — засміялась Даша. — Якщо Крістіна захоче зачитати листи з мого щоденника, я втечу в Карпати.

— Ні, цього разу — тільки хороше, — усміхнулась Крістіна. — Без болю. Без іронії. Щось чисте.

Ми домовились не казати, що саме підготуємо. Але вже наступного ранку в повітрі відчувалась особлива тиша. Як перед великим святом.

Усе змінилось, коли ми знову зібрались біля озера.

Я прийшла першою.
В телефоні — сповіщення. Випадкове. Але не зовсім.

Вхідне: Нік

«Я знав, що зберегти тишу — буде простіше. Але простіше не означає правильніше.
Твій лист — я перечитував кілька разів. І мовчав.
Але, якщо ще не пізно — я теж хотів би сказати: я пам’ятаю.
Тебе. Той вечір біля води. Свої слова.
Я ніколи не забував тебе, Насте.»

Моє серце — наче застигло.

Дівчата прийшли через кілька хвилин. Я мовчала. Не знала, чи готова.

І тільки коли Даша дістала з рюкзака маленьке дзеркальце з написом “Ти — відображення всього, що ти любиш”, я зрозуміла:

ми всі залишаємо щось після себе. Навіть якщо не помічаємо.

Я показала їм повідомлення.

Спочатку — тиша.

Потім Крістіна обійняла мене.
Аня просто взяла за руку.
Даша — прошепотіла:

— Бачиш? Все, що справжнє — повертається.

Того вечора ми не говорили багато. Ми малювали одна одну на камінцях. Записували голосові побажання, які колись прослухаємо. І залишили один спільний подарунок:

маленьку коробочку під лавкою біля озера з написом:

"Літо, яке ми залишили після себе. Для тих, хто шукатиме щось справжнє."

— То… ти напишеш йому? — запитала Крістіна, коли ми вже сиділи навколо вогнища, загорнуті в пледи.

Я знизала плечима.

— Не знаю. Можливо, ні. А, може, так — але не зараз.

Я дивилась на небо. Зірки тремтіли. І мені було не страшно.
Бо щось важливе вже сталося: я більше не чекала. Я вибирала.

— Добре, — сказала Даша. — Я починаю.

Вона дістала з рюкзака маленький блокнот.

— Тут — по одній сторінці для кожної з вас. Що я думала. Що боялась сказати. Що люблю.

Я хочу, щоб це залишилось у вас. Навіть якщо ми потім… загубимось.

Ми мовчали. Бо серце кожної стислось — і розгорнулось водночас.

— А я… зробила пісню, — сказала Крістіна. — Не смійтесь. Я записала її на диктофон.
Це смішно і, можливо, криво. Але це — я. Без фільтрів.

— А я… зробила листівки, — сказала Аня. — Але зворотні. Там не мої слова. А ті, які ви сказали мені за літо. Найважливіші. Ви навіть не помітили.

Я отримала свою:

“Ти маєш право бути не сильною.”

І сльози знову підкотили. Але це були хороші сльози.

— А ти, Настю? — спитала Даша.

Я глибоко вдихнула.

— Я написала ще один лист. Але не для Ніка. А для себе.
Я вперше написала: “Я тобі вірю.” І підписала — “Настя”.

Ми обійнялись. По-справжньому. Без поспіху.

Перед тим, як розійтись, ми лишили коробку під лавкою біля озера. Там були:

блокнот Даші (копія для когось нового)

запис Крістіни (на флешці)

листівки Ані

і мій лист — короткий, але важливий

“Це було наше літо. Якщо ти читаєш —

почни своє.”

І написали: Мурашки не обманюють.