Глава 5

— Ну що, драмквін повернулась, — усміхається Даша, коли бачить Крістіну.
— А ти, як завжди, рятуєш атмосферу, — жартує та у відповідь.

Але цього разу щось не так.
Я бачу це в очах Даші. Ті самі фрази. Той самий сміх. Але щось у ньому… порожнє.

Ввечері, коли всі розходяться, я залишаюсь із нею. Просто кажу:

— Хочеш прогулятись?

Вона знизує плечима:

— Хочу. Але не знаю, куди йти.

Ми йдемо. Куди — неважливо. Головне — поруч.

— Знаєш, — каже Даша через кілька хвилин мовчання. — У мене є те, чого ви ніколи не побачите. І, може, це й добре.

— Ти можеш показати, якщо хочеш, — кажу я.

Вона довго мовчить.

— Я звикла бути “тією, що всім весело з нею”. Мені це легко. Це — броня. Бо коли я сміюся — ніхто не питає, як справи насправді.

— А як справи насправді?

Вона зупиняється. Дивиться в небо.

— Мама знову зникла на тиждень.

Дзвонила вчора з чужого номера. Каже: «я не змогла витримати».
Бабуся мовчить. Вона мовчить завжди. А я… ну, я сміюся. Бо як інакше?

Мені хочеться обійняти її — не як “подругу, що завжди тримається”, а як людину, яка втомилась.

— Даша… ти маєш право бути не сильною.

Вона усміхається. Але на цей раз — зі сльозами.

— Якщо я зламаюсь — хто збиратиме уламки?

— Ми, — кажу я. — Я. Аня. Крістіна. Ми вже поруч.

І тільки тоді вона дає собі дозвіл. Не на слова. А на сльози.

Це — її мовчазне “дякую”.

Наступного ранку вона прийшла на озеро із сонними очима. Але вперше — без посмішки. Без маски.

— Я просто сьогодні — Даша, — сказала вона.

— І цього достатньо, — відповіла Крістіна.