Глава 4

Вона не прийшла на озеро. Не написала в чат. Не залишила голосове.
Для Крістіни — це було ненормально. Вона завжди була гучною, присутньою, занадто живою, щоб зникнути просто так.

— Вона знову могла поїхати до тітки, — припустила Даша.

— Але ж завжди каже заздалегідь, — відповіла Аня.

— Я перевірю, — сказала я.

І пішла. Не тому, що боялась — а тому, що щось у мені ворухнулось. Тихо, але сильно. Те саме відчуття, як перед бурею.

Крістіна була вдома.
Двері відчинила її мама — втомлена, але з усмішкою:

— Вона в кімнаті. Сама.

Я зайшла мовчки.

Вона сиділа на підлозі. Без макіяжу. Волосся не ідеальне, як зазвичай. Навколо — порожні коробки, і зошит, розкритий на середині.

— Привіт, — сказала я.

Крістіна мовчала.

— Ми хвилювались.

Вона зітхнула й нарешті підняла на мене очі.

— Я знайшла листи. Від тата.

Я сіла поруч. Не питала — чекала, поки вона сама.

— Вони були сховані в старій коробці. Я ніколи не бачила, щоб мама плакала. А вчора — побачила.
Усе, що я думала про нього… не зовсім так. Він писав мені. Просто вона не показувала.
Я почувалась покинутою. А виявилось — він боровся. Просто не виграв.

В її голосі не було звичних барв. Тільки простота. Справжність.

— І що ти тепер?

— Я… не знаю. Але більше не хочу бути лише “гучною Крістіною”.
Знаєш, що найсмішніше? Я ніколи не давала собі мовчати. А зараз — мені хочеться мовчати.

Послухати. Своє всередині.

Я взяла її за руку.

— У тебе гарний голос. Але коли ти мовчиш — він звучить інакше. Глибше.

Вона усміхнулась. Очима — і втомлено, і щиро.

— То може, я спробую вперше бути собою. Не тією, що всім подобається. А тією, що справжня.

Мені захотілося обійняти її. Але я знала — не час. Вперше в житті Крістіна не потребувала сцени. Тільки — простору.

Не з новим анекдотом. Не з планами. Просто — сиділа поруч.

— Пробачте, що зникла, — тихо сказала вона.

— Ти ж не зникла. Ти просто… пішла вглиб, — відповіла Аня.

І я подумала: цього літа ми не просто ростемо. Ми вчимося бути.