Одне літо — чотири серця

Глава 3

Сонце ще не встигло піднятись високо, коли я вийшла з дому.
Було тихо, по-серпневому. Повітря пахло травами й чимось, що нагадувало дитинство — як стара гра, до якої ніхто не повертається, але пам’ятає правила.

Я йшла до озера сама. Але вона вже була там.

Аня. Сиділа на колоді, трохи зігнувшись, дивилась на воду — як завжди.
Я хотіла тихо пройти повз. Але вона мовила:

— Хочеш сісти?

Я мовчки опустилась поруч.

Ми довго не говорили. У цьому була наша схожість: обидві не поспішали до слів.

— Мені здається, — сказала вона раптом, — що коли ти перестаєш тримати всередині… все стає легше. Але й страшніше.

Я кивнула.

— Я написала листа, — зізналась я.

— І що?

— Прочитав. Не відповів.

— Це боляче?

— Було б. Але ні. Не зараз. Це… звільняє. Ніби я більше не ховаюсь.