Глава 2

Я писала вночі.
Тиша була особливою — не страшною, а глибокою. Як ніби десь у ній ще можна було тебе почути.

Привіт, Нік.
Я не знаю, де ти зараз. І чи згадаєш моє ім’я.
Можливо, це просто один із тих листів, які не надсилають. Але іноді слова треба виговорити — навіть якщо їх ніхто не почує.

Я затримала подих. І далі — пішло саме:

Ти мені снишся. Не завжди. Іноді просто тінь у натовпі, або голос, схожий на твій.
Я завжди думала, що це пройде. Але є щось, що не минає. Наприклад — як ти колись сміявся над моїм страхом води. А потім мовчки сидів поруч, поки я занурювала пальці в озеро.

Це літо — інше. Я знову біля озера. З дівчатами. Ми вже майже дорослі. Але знаєш — я досі пам’ятаю, як ти одного разу сказав: “Настю, ти наче пауза між нотами. Без тебе пісня не звучить.”

Я усміхнулась. І вперше не заплакала. Це було нове відчуття.
Спокій. Теплий, як вечір на дачі, коли комарі гудуть, але тобі все одно добре.

Я не знаю, чи зможу сказати все це вголос. Можливо, цей лист залишиться тут. У щоденнику.
Але мені легше.
І знаєш — мені більше не хочеться тікати.
Навіть якщо ти вже не прийдеш.

— Настя

У вівторок я прокинулася з чітким відчуттям: сьогодні.

Сон був простий — порожня пошта. Білий екран. І лише курсор, що блимає. Але я прокинулась із серцем, яке билося як тоді, коли ти ще стоїш на мосту, а стрибнути — страшно.

Я не розповіла дівчатам. Навіть Крістіні, яка завжди все вгадує з погляду. Просто написала ще раз — цього разу в телефоні. Переписала все слово в слово, окрім останнього рядка. Його я додала.

P.S. Я не чекаю відповіді. Просто хотіла, щоб ти знав.

Я тиснула "надіслати". І дивилась, як повідомлення зникає. Не вибухає, не повертається — просто… іде.

І все.

Мене не накрило. Я не розплакалась. Я навіть не перевіряла повідомлення щохвилини. Можливо, тому, що всередині була правда. А правду важко розбити.

— Ти якась… тиха. Навіть для тебе, — сказала Даша.

— Все нормально, — відповіла я. І це було правдою.

Але саме тоді Аня сказала:

— А знаєш, іноді мовчання — це теж відповідь.

Я перевела на неї погляд. Може, вона знала?

Коли всі вже засинали — я таки перевірила. Один раз.
"Прочитано — вчора."
І жодного слова у відповідь.

Але мені вже не було боляче. Можливо, тому що я вже не була тією Настею, яка боялась мовчання.