Глава 1

Ми сиділи на старому дерев’яному помості.
Вода торкалась ніг, а сонце малювало тіні наших тіл на поверхні.

— Ну що, почнемо? — Крістіна дістала з рюкзака блокнот. — “Список літніх обіцянок”. Версія 2.0.

— Чому 2.0? — запитала Аня, не піднімаючи очей від озера.

— Бо ми вже не ті, що були минулого літа, — Крістіна всміхнулась. — І наші бажання тепер… інші.

Я мовчала.
У мені вже було бажання. Воно сиділо десь всередині — і боялось вийти назовні.
Я хотіла написати листа. Комусь. Одній людині.

Але навіть собі боялась зізнатися — кому саме.

Даша махнула ногами у воді.
— Ну гаразд, моє перше: навчитися бути чесною. Навіть із собою.

— Моє — пробачити. Хоча б раз. Хоча б когось, — сказала Аня.

— Моє — співати голосно, навіть якщо всі слухають, — пожартувала Крістіна. Але очі в неї були надто серйозні.

Всі подивилися на мене.
— А твоє, Настю?

Я ковтнула повітря. І сказала перше, що вирвалося з серця:

— Можливо… навчитися жити не тільки в думках.

— Можливо… навчитися жити не тільки в думках, — сказала я, дивлячись на кола у воді, які щойно залишила нога Даші.

Ніхто не засміявся. Ніхто не сказав “що це за дурня”.
І саме в цій тиші я вперше відчула — мене почули. По-справжньому.

— Це красиво, — сказала Крістіна. — І трохи страшно.

— А все, що важливе — завжди трохи страшне, — кинула Аня. Вона говорила рідко, але завжди точно.

Ми домовились, що кожна напише свою обіцянку в блокнот, який Крістіна назвала “Літній кодекс”.
Обіцяли не підглядати одна в одної. Але я знала: хтось усе одно потім загляне. Можливо, й добре. Інакше б ми ніколи не сказали правду вголос.

Коли сонце почало хилитися за дерева, Даша підвелась першою:

— Ну, як завжди — Настя пише, Кріс говорить, Аня дивиться, а я — йду.

— А ти ніколи не залишаєшся першою, — сказала я тихо, але вона це почула.

Вона спинилась. Повернулася.

— Бо якщо залишусь — доведеться щось відчути.

Це прозвучало легко. Але я знала: для неї — це майже зізнання.

Я сиділа на своєму підвіконні, вкутана в ковдру, й тримала в руках лист.
Порожній. Точніше, ще не написаний. Але всередині — вже повний.

Привіт. Я не знаю, побачиш ти це чи ні. Але… я тебе пам’ятаю. І, можливо, досі — люблю.

Я не написала імені. Але він був у кожному слові.

Наступного дня ми домовились зустрітись знову біля озера.
Але Крістіна не прийшла.
Аня мовчала ще більше, ніж зазвичай.
А Даша… вона з’явилась пізніше. З очима, які не вміли брехати.

— Щось не так? — запитала я.

Вона сіла поруч.

— Тільки одне. Це літо — не буде схожим на жодне інше.