Глава 1

Літні обіцянки

Ми сиділи на старому дерев’яному помості.

Дошки під нами були теплими від сонця й трохи поскрипували, коли хтось ворушився. Вода торкалася босих ніг, прохолодна й майже прозора біля самого берега. Сонце повільно спускалося нижче, а його золоті промені розсипалися по озеру тисячами маленьких вогників.

Я любила такі вечори.

Ті, у яких нікуди не треба поспішати.

Коли час ніби зупиняється, а майбутнє здається чимось дуже далеким.

Крістіна сиділа навпроти мене, підібгавши під себе одну ногу. Вона завжди була найрухливішою з нас. Навіть коли просто сиділа, здавалося, що через секунду вона обов’язково щось вигадає.

І, звичайно ж, вигадала.

— Ну що, почнемо? — Крістіна дістала з рюкзака товстий блокнот із потертою обкладинкою. На ній великими літерами було написано: «ЛІТНІ ОБІЦЯНКИ». Нижче хтось дописав ручкою: «Версія 2.0».

— Чому 2.0? — запитала Аня, навіть не піднімаючи очей від озера.

Крістіна театрально зітхнула.

— Бо ми вже не ті, що були минулого літа.

— Тобі п'ятнадцять, Кріс, а не сорок, — засміялася Даша.

— Не перебивай автора великого літнього проєкту.

— Якого ще проєкту?

— Нашого життя.

Даша пирхнула.

— Ти знову все драматизуєш.

— А хіба життя без драми цікаве?

Я усміхнулася.

Це була типова Крістіна.

Вона могла перетворити навіть звичайний вечір біля озера на початок чогось грандіозного.

Я подивилася на блокнот.

Минулого літа в ньому теж були наші обіцянки.

Ми писали їх, сміялися, сперечалися, а потім урочисто пообіцяли виконати кожну.

Більшість так і залишилися на папері.

Але деякі все-таки здійснилися.

Тому Крістіна вирішила, що цього літа треба спробувати ще раз.

— Отже, — вона відкрила чисту сторінку. — Нове літо. Нові ми. Нові правила.

— І старі проблеми, — тихо додала Аня.

Ми всі подивилися на неї.

Вона знизала плечима.

— Що?

— Нічого, — сказала Даша. — Просто іноді ти говориш такі речі, ніби знаєш щось, чого не знаємо ми.

Аня перевела погляд на воду.

— Можливо, я просто багато думаю.

Я знала, що це не зовсім правда.

Але не стала питати.

У кожної з нас були речі, про які ми мовчали.

Навіть між найкращими подругами існували маленькі двері, які не кожен наважувався відчинити.

Я теж мала такі двері.

І за одними з них лежав лист.

Я ще не написала його.

Але вже знала, кому.

Мені хотілося написати цій людині давно.

Можливо, кілька місяців.

Можливо, набагато довше.

Тільки от зізнатися в цьому навіть самій собі було страшно.

— Добре, — Крістіна постукала ручкою по блокноту. — Починаємо. Даша?

— Чому я перша?

— Бо ти найбільше говориш.

— Неправда.

Ми одночасно засміялися.

— Гаразд, — Даша закотила очі. — Моє перше бажання...

Вона на секунду задумалася.

— Навчитися бути чесною.

— З ким? — запитала я.

Даша подивилася на мене.

— Із собою.

Усмішка на її обличчі зникла так само швидко, як і з’явилася.

Крістіна записала її слова.

«Бути чесною із собою».

— Моє, — сказала Аня, — пробачити.

— Кого?

Аня замовкла.

— Хоча б когось.

Ніхто більше нічого не питав.

Крістіна лише записала.

Потім підняла голову.

— Моє — співати голосно, навіть якщо всі слухають.

— Ти й так це робиш, — сказала Даша.

— Але цього літа я хочу робити це без страху.

На мить її голос став зовсім тихим.

Я подивилася на неї.

У Крістіни завжди було багато енергії, сміху й упевненості. Але іноді за всім цим ховалося щось зовсім інше.

Щось, чого вона нікому не показувала.

Потім усі подивилися на мене.

— А твоє, Настю?

Я ковтнула повітря.

Можна було сказати щось просте.

Наприклад: прочитати десять книжок, навчитися плавати, зустріти світанок.

Але чомусь я не захотіла брехати.

— Можливо... навчитися жити не тільки в думках.

Я подивилася на кола у воді, які щойно залишила нога Даші.

Ніхто не засміявся.

Ніхто не сказав, що це дивно.

І саме в цій тиші я вперше відчула — мене почули.

По-справжньому.

— Це красиво, — сказала Крістіна. — І трохи страшно.

— А все, що важливе, завжди трохи страшне, — відповіла Аня.

Вона говорила рідко.

Але коли говорила — майже завжди влучала прямо в те місце, яке хотілося приховати.

Ми домовилися, що кожна напише свою обіцянку в блокнот.

Крістіна урочисто назвала його «Літній кодекс».

— І ніхто не підглядає, — попередила вона.

— А якщо дуже захочеться?

— Тоді це буде злочином.

— Яким покаранням?

Крістіна задумалася.

— Мити посуд протягом тижня.

— Жорстоко, — сказала Даша.

Ми знову засміялися.

Потім кожна схилилася над сторінкою.

Я написала свою обіцянку повільно.

«Навчитися жити не тільки в думках».

А нижче, майже непомітно для інших, додала:

«І нарешті написати йому».

Я швидко закрила блокнот.

Серце билося швидше, ніж мало б.

Коли сонце почало ховатися за деревами, Даша підвелася першою.

— Ну, як завжди: Настя пише, Кріс говорить, Аня дивиться, а я — йду.

Я подивилася їй услід.

— А ти ніколи не залишаєшся першою.

Вона спинилася.

Повернулася.

На її обличчі з'явилася дивна усмішка.

— Бо якщо залишуся — доведеться щось відчути.

Вона сказала це легко.

Наче жарт.

Але я знала Дашу достатньо добре, щоб зрозуміти: для неї це було майже зізнання.

Того вечора я сиділа на своєму підвіконні, загорнувшись у ковдру.

За вікном шелестіли дерева.

Місто поступово засинало, а я тримала в руках аркуш паперу.

Лист.

Порожній.

Точніше, ще не написаний.