Мені завжди здавалось, що я — спостерігач.
Що справжнє життя відбувається десь за вікном, а я просто гортаю сторінки.
У Крістіни — голос. У Даші — сміх. У Ані — тиша, яка важить більше за слова.
А я? Я збираю миті. Записую.
Запам’ятовую. Можливо, для того, щоб не втратити їх.
Це літо — наше останнє перед старшими класами.
Останнє, коли ми ще не зовсім дорослі, але вже не діти.
Останнє, коли можна мовчки сидіти біля води й вважати це важливою розмовою.
Я не знаю, чим усе закінчиться.
Але вже точно знаю — це літо я пам’ятатиму завжди.