Пролог (від Насті)

Мені завжди здавалося, що я — спостерігач.

Що справжнє життя відбувається десь за вікном, а я просто гортаю сторінки. Дивлюся, як змінюються люди, як вони закохуються, сваряться, миряться, сміються й плачуть. І майже ніколи не намагаюся втрутитися.

Мені подобалося залишатися трохи осторонь.

Можливо, тому що так було безпечніше.

Я могла дивитися на світ і запам’ятовувати його таким, яким він був у ту саму секунду. Колір неба перед дощем. Запах трави після грози. Сонячні відблиски на воді. Чийсь сміх, який раптом змушував усміхнутися й тебе.

Я записувала все це.

У телефоні. У блокноті. Іноді просто в пам’яті.

Я боялася, що хороші моменти мають одну неприємну властивість — вони закінчуються.

Тому я намагалася їх зберегти.

Особливо її.

Наше літо.

Наше останнє літо перед старшими класами.

У Крістіни — голос.

Вона могла говорити годинами, перескакувати з однієї теми на іншу, сперечатися, сміятися так голосно, що на нас оберталися люди, а потім абсолютно серйозно запитувати, чому ми всі мовчимо.

У Даші — сміх.

Такий, від якого неможливо було не засміятися разом із нею. Навіть тоді, коли настрій був жахливий.

В Ані — тиша.

Не звичайна тиша.

Її мовчання завжди щось означало. Іноді я могла дивитися на неї кілька хвилин і розуміти більше, ніж після довгої розмови з кимось іншим.

А я?

Я збирала миті.

Нас четверо.

Чотири абсолютно різні дівчини, які чомусь опинилися разом.

Ми не були ідеальними подругами. Ми сварилися через дрібниці, ображалися, могли не розмовляти кілька годин, а іноді навіть переконували себе, що одна без одної чудово впораємося.

Але зрештою завжди поверталися.

Бо існували речі, які тримали нас разом сильніше за будь-які слова.

Можливо, саме тому я тоді так часто дивилася на нас і думала:

«Запам’ятай».

Запам’ятай цей вечір.

Запам’ятай, як Крістіна сміється.

Запам’ятай, як Даша розповідає чергову неймовірну історію.

Запам’ятай, як Аня дивиться на воду.

Запам’ятай нас такими.

Бо це літо мало стати особливим.

Ми ще не знали чому.

Не знали, що на нас чекає.

Не знали, що деякі звичайні вечори стануть спогадами, до яких ми повертатимемося через роки.

Не знали, що хтось уперше закохається.

Хтось зробить помилку.

Хтось скаже правду.

А хтось — приховає її.

Ми просто хотіли провести разом літо.

Без складних планів.

Без думок про майбутнє.

Без розмов про те, ким ми станемо через кілька років.

Бо тоді нам здавалося, що часу ще дуже багато.

Що ми завжди будемо ось такими — сидітимемо біля води до самого заходу сонця, говоритимемо про дурниці, будуватимемо плани, які ніколи не здійсняться, і сміятимемося з того, що через десять років будемо згадувати цей день.

Ми не розуміли, наскільки швидко все змінюється.

Це літо було останнім, коли ми ще не зовсім дорослі, але вже не діти.

Останнім літом, коли можна було втекти від усіх проблем до озера, сісти на траву й мовчати, знаючи, що поруч сидять люди, яким не потрібно нічого пояснювати.

Останнім літом перед новим етапом.

І, можливо, саме тому воно було таким важливим.

Я досі пам’ятаю той перший вечір.

Небо повільно ставало рожево-фіолетовим. На воді тремтіли останні сонячні відблиски. Десь неподалік сміялися діти, а вітер ворушив верхівки дерев.

Ми сиділи разом.

Чотири дівчини.

Чотири серця.

Чотири абсолютно різні історії.

І тоді я ще не знала, що одного дня відкрию свій старий записник і зрозумію:

усе почалося саме того літа.

Я не знаю, чим усе закінчиться.

Можливо, ми розійдемося різними дорогами.

Можливо, через роки будемо бачитися лише зрідка.

Можливо, забудемо якісь розмови й навіть не згадаємо, через що колись сміялися до сліз.

Але одне я знаю точно.

Це літо я пам’ятатиму завжди.

Бо саме тоді ми вперше зрозуміли, що деякі миті не потрібно зупиняти.

Їх потрібно просто прожити.

До останнього сонячного променя.

До останнього сміху.

До останнього вечора.

До останнього літа, коли ми були просто чотирма дівчатами, які ще не знали, наскільки сильно може змінитися одне літо. 🌅❤️