ОДНЕ БАЖАННЯ

От саме так. Учора я знайшов чарівну паличку. Просто знайшов. Ішов із роботи, втомлений, втупившись у землю. Ішов через парк додому. Ішов-ішов — і знайшов.

Те, що це чарівна паличка, я зрозумів одразу. А, забув сказати, що я цей… як його? А! Скептик. Скептик за натурою. Але, побачивши на стежці у сквері чарівну паличку, відразу зрозумів, що за предмет переді мною. Нутром, чи що, відчув. Іншими словами, чарівний артефакт зовні ніяк не видавав свого призначення. Тому внутрішній голос або чуйка — у кого там що, у мене здебільшого чуйка — підказала: бінго! Ось воно! Ні, «бінго» ніхто не кричав. Душевний стан був просто такий.

Як би цей самий стан описати точніше? Ну ви коли-небудь знаходили сто баксів, знаючи, що це саме сто баксів, а не якась фальшивка? Не знаходили? От і я не знаходив. Але думаю, стан був би саме такий, якби знайшов. Коротше, уявіть реакцію на сто доларів однією купюрою, які отак просто, задарма, мають перекочувати у вашу кишеню. Чому саме сто баксів, а не, наприклад, мільйон? Бо, думаю, шансів знайти одну купюру все-таки більше, ніж валізу з мільйоном доларів. Тож приклад уявити легше.

Так… Щось я забуксував зі вступом. Ідемо далі.

Коротше, іду, дивлюся — валяється в напівтемряві переді мною чарівна паличка. Я аж остовпів. Ні-і. Спочатку не зрозумів, потім остовпів, а потім розгубився. Чи все-таки в іншій послідовності: розгубився, не зрозумів, остовпів? Якось так. Схопив її жадібно, навіть не озираючись на всі боки, чи хтось бачив, — і бігом додому.

Додому вбіг на восьмий поверх без ліфта. Ну не міг я спокійно стояти й чекати ліфта, мене сильно трусило від емоцій. Двері, як на лихо, не відчинялися. Я й у спокійнішому настрої не одразу міг упоратися із замком, що постійно заїдав, а сьогодні й поготів. Я перекидав чарівну паличку з руки в руку, намагаючись то правою, то лівою повернути ключа в замку.

— Та відчиніться ж, двері прокляті! — рявкнув я і з силою повернув ключа, одночасно ховаючи чарівну паличку в кишеню, щоб звільнити другу руку для зусилля.

Щось клацнуло, ключ зламався, але встиг провернути серцевину замка. Я штовхнув двері й увалився до квартири. Ту ж мить засмикнув штори, поклав паличку перед собою на журнальний столик, дивлюся на неї й намагаюся прийти до тями. А впевненість, що це саме чарівна паличка, — ну стовідсоткова. Просто аж бісило, що впевненість така. Видно, у чарівних предметів є така специфічна властивість — навіювати своїм господарям, а я, виходить, господар, оцю саму впевненість.

Сиджу, дивлюся. Намагаюся прийти до тями, взяти себе, так би мовити, в руки. Емоції зашкалюють. Ще й їсти хочеться. У мене метаболізм пришвидшений: якщо хочу їсти, то поки чогось не з’їм — мізки взагалі не працюють. А мені зараз, як ніколи, треба зібратися з думками. Тут я й думаю: а чого це я розгубився, якщо якраз випадає нагода чарівну паличку випробувати? Я більше ні секунди не сумнівався, взяв її в праву руку, махнув так велично — як у фільмах зазвичай показують — і не менш велично промовив:

— Піцу хочу!

І тут мені трохи стало зле. Стало зле від двох чинників або, радше, навіть від трьох. Щоправда, третій чинник був із позитивним відтінком: реальність чаклунства й усвідомлення, що я тримаю в руках таку силу, жбурнули мій тиск кудись у бік гіпертонічного кризу. А погодьтеся, піца, що з’являється нізвідки й падає вам на коліна, — доказ досить вагомий для будь-якого пересічного скептика. Від емоційного удару мене врятували два перші чинники, які частково протверезили голову й не дали вирушити на той світ.

По-перше, одночасно з піцою, що падала переді мною, мій погляд уловив яскраве сяйво на диво-паличці. Чи було воно раніше, я не помічав, але тепер побачив, що біля самої основи чарівного артефакта, яку можна назвати руків’ям, яскраво, майже зливаючись в одне, світилися дві чіткі рисочки-насічки, одна з яких швидко чи то згасала, чи то вигорала, і в результаті лишилася тільки одна насічка, яка теж за мить припинила світитися й стала звичайною зарубкою поруч із двома такими самими зарубками, тільки ледь помітними. Ці ледь помітні були точнісінько як дві смужки на тесті на вагітність. Можу сказати, що дивився я на ці дві майже невидимі зарубки з такою ж гамою почуттів, з якою споглядала б дві смужки на тесті для визначення вагітності цнотлива невинна дівчина, яка вирішила перевірити тест заради приколу. Не був би я так знесилений від надміру переживань — закричав би від досади! Ви зрозуміли, так? Ні? А я зрозумів одразу. У мене ніби землю з-під ніг винесли. Диво, яке раптом звалилося мені на голову, а точніше сказати, під ноги, виявилося лімітним. Ще кілька хвилин тому я мав три бажання і через власну неквапність уже встиг витратити два: на кляті двері, коли рознервувався й прогорланив «відчинися!», і на піцу.

— А-а-а-а! На піцу й двері!!! — усе-таки подумки закричав я, ще раз переосмисливши те, що сталося.

По-друге, за мить уже вголос чи то простогнав, чи то завив я, зі злості й голоду відкушуючи шматок халявної піци:

— У-у-у-у…

Що сказати? Охарактеризувати піцу як несмачну — це не сказати нічого. Піца була винятково гидка. Ба більше, навіть не треба бути гурманом, щоб зрозуміти: готували її не те щоб без душі, її готували з якимось злісним бажанням приготувати особливо нікчемно й зі спеціальним знущанням, ніби з метою завдати замовникові, тобто мені, максимум негативу й розчарувань. Звичайно, турбував мене не смак і не подача, а форма виконання бажань. Тобто мало було того, що паличка лімітована лише трьома бажаннями, з яких два вже бездарно витрачено, так ще й саме бажання треба було вміти правильно загадувати, себто формулювати. Не можна було просто сказати й усе: «Піцу хочу!» Треба було точно формулювати, яку саме піцу, з якими смаковими якостями, як приготовлену і все таке. І це бажання про просту піцу! А що ж робити, коли доведеться формулювати бажання глобальніше й складніше?! Що робити, щоб не змарнувати бажання й не зіпсувати його?!