Глава 9. Міс Дора.

Карла набрала номер містера Вотена, не витрачаючи часу.

— Ми збираємось виїжджати на звалище за містом, — коротко пояснила вона.

— Я все готую, — відповів Вотен суворим голосом. — Дайте мені п’ять хвилин, і ми будемо готові.

Карла поклала слухавку й обернулася до Дори.

— Треба повідомити Крісу, — сказала вона, але в ту ж мить телефон Дори задзвонив.

На екрані висвітлилося ім’я Криса.

— Я поїду з вами, — сказав він без довгих пояснень.

— Гаразд, через п’ять хвилин збираємось біля офісу, — коротко відповіла Дора, натискаючи кнопку завершення дзвінка.

За кілька хвилин Дора, Карла і Кріс стояли біля головного входу в будівлю офісу. Перед ними на вулиці стояв чорний фургон зі спецназом усередині. Напруга у повітрі відчувалася навіть без слів.

Двері фургона відчинилися, і назустріч вийшов містер Вотен. Його рухи були точними, а погляд рішучим.

— Усе готово, можемо вирушати, — сказав він, киваючи. — Спецназ буде супроводжувати вас і забезпечувати охорону. У разі будь-якої небезпеки вони діятимуть за моїм наказом.

Дора кинула короткий погляд на спецназівців, які сиділи у фургоні, готові до будь-якої ситуації.

— Тоді вирушаємо, — сказала вона впевнено, сідаючи в одну з машин.

Колона автомобілів рушила зі стоянки, прямуючи до звалища. Усі розуміли, що ця операція може стати вирішальною у розслідуванні.

Машина з Карлою, Крісом, Дорою та містером Вотеном рухалася попереду, а спецназівський фургон їхав позаду на безпечній дистанції. Кріс сидів на передньому сидінні, зосереджено працюючи на своєму ноутбуці, швидко набираючи щось на клавіатурі.

Дора, сидячи позаду, крадькома спостерігала за ним, намагаючись зрозуміти, що саме він робить. Карла тримала руки схрещеними на колінах, виглядала стримано, але очі уважно слідкували за дорогою.

— До звалища залишилося 15 кілометрів, — раптом сказав Кріс, не відриваючись від екрана. — З нашою швидкістю ми будемо там через десять хвилин.

— Гаразд, — сухо відповіла Карла, кивнувши.

За кілька хвилин машина виїхала за межі міста. Уздовж дороги почали з’являтися запилені поля, порослі чагарниками. Дорога стала більш вибоїстою, а навколишній пейзаж дедалі більше нагадував покинутий район.

Коли вони під’їхали до звалища, ворота виявилися напівзруйнованими: залізні палки стирчали в різні боки, а частини воріт лежали на землі, покриті іржею. Машина обережно проїхала крізь цей хаос, і вони опинилися всередині.

Фургон зі спецназом залишився за чагарниками біля траси, щоб не привертати зайвої уваги. Місто було тихим, але напруга росла.

— Зупинимось тут, — наказав Вотен, вказуючи на купу покинутих машин трохи далі.

Машина загальмувала, і всі почали роззиратися навколо. Металеві конструкції, покручені й зламані, утворювали дивну постапокаліптичну картину. У повітрі стояв важкий запах мастила, іржі та розкладених матеріалів.

Дора, вийшовши з машини, уважно розглядала територію. Її очі швидко пробігалися по деталях: подряпини на кузовах, сліди шин, що вели до іншої частини звалища.

— Нам треба знайти людину, яка тут працює, — сказала вона, звертаючись до всіх. — І дізнатися, хто здавав їм цю машину.

— Якщо тут взагалі хтось є, — пробурчав Вотен, оглядаючи порожній простір попереду.

Карла хитнула головою, погоджуючись із Дорою:

— Почнімо з огляду. Але будьте обережні, — попередила вона, кидаючи суворий погляд на Кріса, який захоплено перевіряв інформацію у своєму ноутбуці.

Спецназівці, залишаючись у фургоні, тримали рації на готові, слухаючи команди Вотена. Ситуація здавалася тихою, але відчуття небезпеки ні на мить не покидало їх.