Перша частина. Глава Перша

Розплющивши очі я побачив перед собою прохід. Я сидів напівсидячи за стійкою де раніше стояв робітник кафе. Зліва від мене знаходилися двері в кімнату для персоналу. Приємний запах випічки змінився на запах гарі та як я гадав запах пороху. Грудина боліла, було тяжко і боляче дихати. Голова розколювалась, почувся тихий писк у вухах, але через хвилину він вже стих. На вулиці панувала тиша, лише чулися віддалені постріли або вибухи.

Я був укритий пальтом. Але це було пальто Арни. Моя куртка і піджак кудись зникли. Трохи припіднявши утеплену сорочку, я побачив туго зав’язану імпровізовану пов’язку з рушника на грудях. Я спробував підвестися. Долавши біль та запаморочення я ледь підвівся. Мені неймовірно сильно захотілося знудити. Наскільки дозволяли ноги, я кинувся до дверей для персоналу. Це була кухня. Світ перевертався з ніг до гори, але я все ж таки дошкутильгав до найближчої раковини, і повністю випорожнив вміст свого шлунка.

Крові немає, гарний знак. Таке відчуття, що зараз мій мозок працює у напівавтоматичному режимі.

Закінчивши справу, мене скрутило від болю. Я впав на коліна і сперся на шафу під раковиною. Грудина неймовірно боліла, і знову з’явився писк у вухах. Через писк я почув як позаду мене щось відкрилося. Борючись із болем я перекотився на інший бік, так само притуляючись до шафи. В очах все розмивало, складно було щось роздивитися. Трохи заспокоївшись, я зрозумів, що це Арна. Вона стояла у дверях, що виходили на вулицю, але вона мене не бачила через стелаж, що стояв перед нею.

– Гей, я тут! – майже крикнув я.
– Тихіше! Я зараз підійду, – прошипіла вона, йдучи до мене.

Аж тепер я зрозумів. Я не просто говорив голосно. Я фактично кричав.

– Не кричи, – уже підійшовши ближче, продовжила Арна. – І не вставай, тобі треба сидіти.

Вона поставила поряд сумку і допомогла вмоститися зручніше.

– Зачекай хвильку… – промовила вона, пішовши до стійки, біля якої я раніше лежав. Арна повернулася з пальтом, підійшовши до шафи, на яку я спирався.

– Га? Ти ж тільки що… – тепер Арна вже стояла в кількох метрах переді мною. Я знову був укритий її пальтом.

Думки плутаються, нічого не розумію.

– Коли ти мене вкрила?

Дівчина спантеличено глянула на мене.

– Тільки що… – Арна нахмурилася. – Ти не пам’ятаєш?

Я похитав головою.

– Чорт, ти реально добре головою вдарився… – Арна зітхнула й сперлася на кухонну шафу, уважно мене розглядаючи. – Тобі не можна вставати. У тебе, схоже, зламані ребра, тому намагайся не робити зайвих рухів. А ще ти був без свідомості, як ти вже зрозумів. Можливо, це струс мозку або контузія… Але я не впевнена. Навіть щодо ребер.

Слова Арни розпливалися в мене в голові. Писк у вухах час від часу не давав розчути Арну.

– Стій, стій, не спіши так. В мене голова зовсім не варить. Якщо я правильно зрозумів, в мене щось ззз... – Я трохи зам’явся перебираючи слова в голові.

– З ребрами, так.

– Дякую, і як я вже сам зрозумів, проблеми з головою?

– В цілому так, але поки це тільки на рівні здогадок. Вибач, я ж не лікар… поки що.

– Не переймайся, думаю така ситуація для обох нас не дуже звична.

Арна нічого не відповіла. Вона задумливо втупилася у підлогу. Її обличчя було одночасно і сфокусоване і втомлене.

– А ти як?

– Хм? А, та мені трохи більше пощастило ніж тобі, – видавши нервову смішинку відповіла вона. – Я впала на бік, тому трохи пошкодила руку, і ногу подряпала, але загалом усе нормально. Тобі пощастило трохи менше, ти схоже прям на бордюр налетів.

– І довго я був… ну… без тями?

– Десь хвилин тридцять, не більше. Мене вирубило також, але ненадовго. Коли я прийшла до тями, в кафе вже нікого не було. А за рогом я помітила криваві сліди... – Запнувшись, вона похмуро глянула у бік залу. – Думаю, нам ще сильно пощастило.

         Мене пройняв холодний піт. Не зважаючи навіть на кров і трупи, які бачив буквально сьогодні вранці. Але там я був просто спостерігачем, а тут… Все інакше. Голова наче готова ось-ось вибухнути. Я заплющив очі, намагаючись заспокоїти біль.

– А що було? Тобто… що сталося? Ми, здається, вийшли з кафе, а далі… темрява, – запитав я, так само з закритими очима.

– Хотіла б і я знати, – зітхнувши, почала Арна. – Коли отямилась, я лежала на асфальті, а ти поряд на бордюрі. Зовсім поряд було чутно постріли, тому я ледь-ледь тебе відтягнула. Перечекала і пішла на невелику розвідку та за ліками. На площі вирва і ще щось… не знаю, щось схоже на капсули. Я погано роздивилась, мені туди не дуже кортіло суватися. Це якщо коротко.

Головний біль трохи вщух, але дихати все ще було боляче. Голос Арни вже не чувся як із-під води. Хаос в голові почав трохи заспокоюватися.

– Якщо це капсули десантні… то наші справи дуже кепські. Можеш сказати, скільки їх там було?

Арна стисла руки, але обличчя її залишалося серйозним.

– Кажу ж: було складно щось роздивитися...

Арна хитнулася, й обернувшись, припала до раковини, так само як і я декілька хвилин тому. Закінчивши, вона потягнулася до сумки, звідки дістала вологі серветки й пластикову банку з таблетками, висипала три, дві з яких дала мені. Потім налила води у склянку, запила одну таблетку й подала мені.

– Трохи не забула, тримай, це Ібупрофен, – вмившись, продовжувала вона. – Дістала в найближчій аптеці. Місто в хаосі, ні поліції, ні військових… Усі, схоже, зайняті обороною, і за мародерством ніхто не стежить.   

– Або всім просто начхати. Як завжди, – відрізав я.

– Або так.

Я випив таблетки.

– Тримай, все обличчя брудне, – протягуючи вологу серветку, запропонувала вона, – краще зайвий раз не вставати, поки ліки не подіять.

Вона мала рацію. Я увесь у бруді й пилюці, хоча б обличчя собі витру.

– Дякую, думаю, зараз нікому не до зниклого ібупрофену з серветками, – сказав я, намагаючись її підбадьорити.

– Твоя правда, – Арна нервово всміхнулася. – До речі… а звідки ти знаєш про ці капсули?