Глава 1. Найгірша книга року

Від Соломії

День був звичайний. Неділя, дощ, Стефанія на моєму дивані з чаєм і черговим зауваженням про те що я «занадто сувора». Я ж дочитувала останні сторінки «Крізь відстань» і намагалась зрозуміти — автор справді так думав, чи це була якась витончена самоіронія яку я пропустила.

Перечитала фінальну фразу.

«Ти моя зірка що веде мене крізь темряву.»

Сиділа секунд десять. Може п'ятнадцять. За вікном дощ методично барабанив по підвіконню і десь унизу шуміли машини, все це  створювало дуже спокійну атмосферу для неспокійних думок.

Ні. Не самоіронія. Він справді так думав. Чотириста сторінок — і ось це фінальна фраза. Крапка. Кінець. Читач закриває книгу і ця фраза залишається з ним. Назавжди.

Я поклала книгу на стіл обкладинкою вниз.

— Закінчила? — підняла голову Стефанія.

— На щастя.

Вона скривилася.

— Соломіє.

Я вже знала цей тон.

Саме таким голосом люди звертаються до власників великих собак перед тим, як відпустити їх із повідця.

— Не треба.

— Чого саме?

— Того, що ти зараз збираєшся зробити.

— Тобто огляду?

— Того огляду.

Я подивилася на книгу. Потім на неї.

— Я буду чесною.

— Це не заспокоює.

— Мене заспокоює.

Стефанія відклала чашку.

— Просто спробуй не перегнути.

— Він закінчив роман словами «ти моя зірка, що веде мене крізь темряву».

— І?

— Це остання фраза книги.

— І?

— Це остання фраза книги, Стефо.

Вона відкрила рот. Потім закрила. Трохи подумала.

— Добре, звучить трохи...

— Дякую.

— ...банально.

— Дякую.

— Але ж людина старалася.

— Люди теж старалися, коли придумували желе зі смаком піци.

— Це навіть не схожі речі.

— І слава Богу.

Стефанія зітхнула.

Особливість нашої дружби полягала в тому, що вона вже давно навчилася визначати моменти, коли сперечатися зі мною марно.

Це був один із них.

Я встала з дивана й пройшлася кімнатою.

Моя квартира була невеликою — одна кімната, кухонний куток і стільки книжок, ніби саме вони оплачували оренду. Люди, які приходили вперше, зазвичай дивилися не на мене, а на полиці.

Я зупинилась біля полиці. Подивилась на книги — корінці щільно поставлені один до одного, деякі з закладками, деякі двічі прочитані і це видно по потертих кутиках. Потім подивилась на «Крізь відстань» що лежала на столі обкладинкою вниз і задумалась.

— Ти сьогодні записуєш?

— Так.

— Тікток чи ютуб?

—  Спершу коротке на тіктток. Потім повний огляд на ютуб.

— Бідний автор.

— Бідні читачі.

— Соломіє.

— Що?

— Скільки зірок з п'яти?

Я взяла книгу зі столу й подивилася на обкладинку — двоє розмитих людей на тлі міста, один із яких дивився кудись убік із виразом людини, що раптом згадала про залишену вдома праску. Художник  явно намагався передати меланхолію. Натомість йому чудово вдалося передати розсіяність

— Одна.

Стефанія повільно притиснула подушку до обличчя.

Треба трохи пояснити про мене і погані книги.

Я їх не шукаю. Чесно. Вони знаходять мене самі. Іноді їх радять підписники. Іноді Стефанія надсилає посилання з повідомленням «це тобі точно сподобається». Іноді алгоритми вирішують, що я недостатньо страждала цього тижня.

Саме так до мене потрапила «Крізь відстань». Два тижні тому Стефанія простягнула мені телефон.

— Подивись. 

На екрані сяяли шалені чотитри і сім зірок і десятки захоплених відгуків.

«Ридала всю ніч».

«Найкраща книга року».

«Автор геній».

—  Всі плачуть — сказала вона тоді з інтонацією людини що наводить залізний аргумент.

— Від чого плачуть — від щастя чи від тексту?

Вона не зрозуміла питання. Тоді я вже повинна була насторожитися.

Я завантажила книгу того ж вечора. Читала її чотири дні. Не тому, що вона була довгою — просто мені доводилося робити надто багато перерв.

Іноді потрібно було відкласти телефон, встати, пройтися квартирою, подивитися у вікно й нагадати собі, що люди різні. Що всі сприймають тексти по-різному. Що це нормально. Навіть добре. Що література існує в усіх можливих формах, а читачі мають право любити те, що люблять.

І що сам факт існування книги ще не є особистою образою на мою адресу.

А потім повертатись і читати далі.

На другій сторінці головний герой Олексій дивився на захід сонця і думав про самотність. На двадцятій — теж. На п'ятдесятій я зрозуміла що це не художній прийом — це просто його характер і за наступні триста п'ятдесят сторінок нічого не зміниться.

Я почала вести нотатки.

Це в мої плани не входила, але в якийсь момент я зрозуміла, що деякі речі краще фіксувати, аби потім ніхто не сказав, ніби ти перебільшуєш.

Тож у мене з'явилися блокнот, олівець і закладки на особливо цікавих місцях.

Коли Стефанія побачила цей блокнот, вона кілька секунд мовчки його гортала, а потім подивилася на мене тим рідкісним поглядом, який важко описати словами, але який приблизно означає: «Мені починає здаватися, що ти сприймаєш це надто серйозно».

Насправді вона була недалеко від істини.

— Ти ведеш конспект?

— Аналіз тексту.

— Тут таблиця.

— І що?

— У тебе є окрема графа «зірки» з якимось підрахунком.

— Бо їх багато.

— Наскільки багато?

Я перегорнула сторінку.

— Двадцять три.

Стефанія дивилася на мене секунд п'ять.

— Ти рахувала.

— Не спеціально.

— Ти поставила номер сторінки біля кожної згадки.

— Це допомагає бачити тенденції.

— Ти побудувала статистику.

— Це не статистика.

— Тобі потрібне хобі.

— У мене є хобі.

— Ні, Соломіє. Те, що ти зараз робиш, більше схоже на польове дослідження.