3

Троє хлопців насилу добралися до гуртожитку. Спочатку сіли не у свою маршрутку, заїхали бозна куди, пленталися по місту, наче п’яні, примушуючи рідких перехожих сахатися від них. 

У гуртожитку кастелянка тітка Валя підозріло глянула на хлопців.

– Що це ви? Напилися чи накурилися? В такому стані не пущу!

Вона войовничо склала руки в боки. Виглядало досить кумедно, бо сама вона була невеличка, товстенька, добросердна, ніколи не сварилася на студентів, лиш вимагала дотримуватися порядку. Сьогодні, одначе, в неї були зовсім інші плани, і наявність студентів у них не входила. Ось-ось, з хвилини на хвилину мав прийти Віктор Петрович, місцевий двірник і за сумісництвом залицяльник тітки Валі. Їхні стосунки трималися в суворій таємниці.

– Ми тихо будемо, Валентино Василівно, чесно, – ледь ворушачи язиком, видушив Назар. 

Його повсякчасна веселість десь зникла, похмурий настрій лиш посилювався з кожною хвилиною. До того ж, хлопці, всі троє, насправді почувалися досить погано. Здавалося, що вони перебрали алкоголю вдесятеро більше ніж зазвичай. Та річ була в тому, що вони не пили. І дорогою від Майстренка ні в кого навіть думка не промайнула, щоб “догнатися” пивом.

– З вами точно все гаразд? Дивіться, щоб туалет не обблювали, бо будете самі потім мити! – навздогін вже крикнула кастелянка, коли за хлопцями зачинилися двері холу.

У блоці на сьомому поверсі вони були самі. Всі роз’їхалися на свята. Данил та Василь попадали на ліжка, що аж зарипіли під ними. Назар ще тримався і вирішив прийняти душ, впевнений, що холодний потік води змусить його протверезіти. Перед очима стояв туман, а по голові ніби хтось молотком бив, при чому одночасно у потилицю і в скроні.

Поки роздягався, Назара тіпало. Очевидно, що піднялася температура. Втім, холодний душ дійсно допоміг. Хлопець підбадьорився, тіло перестало так трястися. Але ненадовго. Поки йшов назад до кімнати, ноги наче свинцем наливалися, з кожним наступним кроком ставали дедалі важчими, і біля дверей Назар вже ледь не падав на коліна. 

– Господи, що ж це робиться, – прошепотів, хапаючись за ручку.

Краєм ока помітив, що під дверима немає світла.

Тишу гуртожитка розірвали крики, луною відбиваючись від бетонних стін, старих шибок, металопластикових склопакетів і радянського витертого лінолеуму. Потойбічний вереск перемежовувався з нелюдським лементом, що його, ймовірно, видавали товариші.

Пересиливши дикий страх, Назар рвонув на себе двері, обливаючись холодним потом, як за кілька хвилин до того – водою. Та було пізно.

З вибалушеними очима, розкритими від жаху, скрюченими в судомах пальцями, червоні, наче обпечені, Данил та Василь лежали на своїх ліжках у неприродних позах, гарячі і мертві.

Назар, схопившись за олов’яний хрестик, що він його носив з дитинства, ще як у дитячому будинку був, упав непритомний.

***