1

– Ендрю, я хочу ще пива, – надула свої пухкенькі губки Леся, дівчина, з якою Андрій Майстренко зустрічався трохи більше місяця.

Скільки просив не називати себе так, усе марно. Леся завжди робила, що хотіла, і казала тільки те, що хотіла. Але вона була першою дівчиною, яка ставилася до Андрія як до рівного, не жаліла бідного сироту, а своєю увагою навпаки піднесла на рівень вище серед однокурсників.

Пиво стояло з іншого від Лесі боку столу, Андрій був зайнятий мангалом, але послухався і пішов та налив у пластиковий стаканчик напій.

– Дяки, – вона цьомнула його у щоку.

– Що таке? Не встиг вийти за м’ясом, а вони вже лижуться.

Назар, кремезний хлопець з рудою чуприною, з’явився у дверях будинку на околиці Дніпра з каструлею, повною маринованого м’яса. За ним вийшло ще двійко хлопців, Данил та Василь, всі одногрупники Андрія. Вчилися на біологічному в університеті, тільки Леся була з іншого факультету – філології.

Сьогодні було перше травня, і на шашлики в Андрія зібралися ті, хто не мав, куди вертатися з навчання на вихідні та канікули. Так сталося, що Майстренко жив сам, мав хату, яка дісталася у спадок від бабусі, і величезне бажання не бути останнім лохом у групі. Через це він несподівано для себе погодився на гостей та шашлики в своєму дворі. 

Чужі люди до сьогодні у нього не бували, навіть Леся відвідала його оселю вперше. Студент, що жив на саму стипендію, час від часу підробляв телефонним ботом в якійсь сумнівній конторі у центрі міста, насправді встидався свого житла, не мав коштів на ремонт і нові меблі. Бабуся, яка померла два роки тому, залишила єдиному онуку будинок, невеличкий, але цілий, і жити в ньому нормально можна було, от тільки що зовні, що зсередини виглядав, як хатинка селянина позаминулого століття.

– Слухай, Андрюхо, ти можеш заробляти гроші, водячи народ на екскурсії, – сміявся Назар. – У Дніпрі точно іншої такої хати не знайдеш. Це ж автентична оселя, – блиснув знаннями рудий.

Іншим було байдуже, аби був холодильник, куди можна покласти пиво.

Андрій ніяковів і в глибині душі вже шкодував, що привів усіх сюди. Ну можна ж було замовити кав’ярню, чи у ліс вибратися, недалеко до того ж.

– А мені подобається, – сказала Леся, знімаючи шкіряну курту і вішаючи її на штакетину. 

Навколо було зелено і сонячно. Дівчина залишилась в легкому рожевому светрі, а Андрій замилувався її шикарними формами. Сам він мав звичайну зовнішність: русяве волосся, тонкі губи, широкі брови, зате очі блакитно-світлі, глибокі і добрі-добрі. Викладачі підвищували йому оцінки варто було поспілкуватися трохи ближче. В людях він викликав нестримне бажання пожаліти, пригріти і захистити, мов нещасне цуценя. Хлопця ця його якість радше дратувала. Користуватися нею він не вмів – заважала природна порядність і  бабусине виховання. Натомість саме ця особливість допомогла познайомитися з Лесею, в яку він по вуха закохався, побачивши в університетській їдальні.

– Данило, приглянь за м’ясом, – попросив Андрій, насадивши останній шматок на шампур. – Пиво дає про себе знати.

Василь налаштовував колонку, щось шукав у смартфоні, вибирав музику. Незабаром зазвучали “Антитіла”.

Як і в будь-якому господарстві у селищі, туалет знаходився за будинком на городі. Поки Андрій до нього дійшов, встиг підв’язати гілку вишні, що ледь не відламалась від раптового пориву вітру, висмикнути з поки що чорної землі нахабне стебельце бур’яну, рядочком порозставляти покинуті від учора граблі, сапки і лопату.

Він побачив її не одразу. За купою опалого і спрілого за зиму листя у садку завбільшки його хатинки в око впало щось незвичайне. Андрій спочатку не збагнув, а коли зрозумів, що на його городі стирчать чиїсь ноги, серце пішло у п’яти. Він не знав, чи покликати друзів, чи піти перевірити самому.

Ні, все ж таки треба звати. Якщо, не дай Боже, це труп, у нього буде алібі, мовляв, він не сам знайшов. Та невідома сила потягла його вперед, прямо по грядках свіжовисадженої картоплі.

У метрі від ніг Андрій завмер, мов соляний стовп. Абсолютно гола, без жодного натяку на спідню білизну, лицем у купі гнилуватого листя лежала жінка. Чи дівчина. Не розбереш з такого ракурсу.

Андрій озирнувся. Нікого. Дерева шуміли, долинала музика, пахло землею. Носком кросівок він злегка підштовхнув ногу. Весняне повітря пронизав стогін. Важкий, хворобливий, до того моторошний, що в Андрія мурахи по спині табунами побігли.

– Хлопці!

Він щосили ровнув назад.

– Що сталося?

Широка посмішка зійшла з обличчя Назара, коли він перехопив вилітаючого з-за рогу будинку Андрія.

– Ти блідий, наче привида побачив.

– Та він зелений, – заперечила Леся. – Ендрю, що з тобою?

– Ходімо.

Зацікавлені, всі вирушили на город.

– Чорт! – Василь.

– Ні хріна собі! – Данил.

– От курва! Ти когось вбив, поки ходив відлити? – Назар.

І тільки Леся зберегла ясний розум і полізла за смартфоном.

– Нічого не чіпайте, хлопці. Викличемо поліцію, нехай самі розбираються.

– Вона жива. – Андрій.

– Що?!

На підтвердження жінка, чи дівчина, знов застогнала. Тепер сміятися припинили всі.

– У мене немає мережі, – досадливо сказала Леся, підняла руку догори, водячи у різні боки. – Не ловить. Що за фігня?

– У мене теж.

– І у мене.

– А мій взагалі здох. Зарядку забув.

– У тебе тут що, край світу? – Леся сердилася і тикала пальцем в Андрія.

Тим часом господар городу не міг відвести очей від довжелезного волосся кольору неба на світанку, яке прикривало сідниці, й від вітру здавалося, що воно рухається і живе саме по собі.

– Треба віднести її до хати.

– Що?! – Леся аж вискнула. – Здурів? Ти серйозно?

– Так.

– Тоді я йду.

– Але ж я не можу покинути її просто так лежати у мене на городі!

– Може, це божевільна з психушки втекла, – припустив Данил, безуспішно тикаючи пальцем у телефон. – Ми ж на Ігрені.