Ніч

Була тепла літня ніч. Ледь чутно листя шелестіло, немов розмовляло пошепки своєю таємною мовою.

Десь палали вогні смолоскипів, свічок та вогнищ, але тут лише сяйво зірок і місяця ледь освітлювало неосяжний степ.

Він сидів під старим міцним деревом і споглядав чисте небо. Вона йшла до нього повільно, не бажаючи злякати. Хрускіт гілки під її ногами не змусив його навіть здригнутися.

— Калемісе? — тихо мовив жіночий голос.
 

У відповідь лише мовчання. 

Видихнувши, вона сіла поруч на м’яку траву. Калеміс, не задумуючись, поклав голову їй на коліна.

— Дякую, — прошепотів він тихесенько.

Між ними повисла тиша. Навіть цвіркуни та нічні птахи не наважувалися її порушити. Можливо, бо Калеміс їх розігнав на вечірній варті. Не спеціально. Напевно. 

Вона знала, що бувають ночі, коли він так дивиться на небо й думками десь настільки далеко, що міг ненавмисне ігнорувати її. Не знала, що саме в такі ночі турбує його думки, але… хіба ж це важливо зараз? Коли прийде час — він сам скаже. Вона була впевнена в цьому, проте тінь сумніву десь у темному куточку терзала душу.

— Мені здається… іноді... що я забув щось важливе, — раптом сказав він, чи собі, чи їй, мабуть, ніхто не знає.
 

— То, напевно, це неважливо? 

— Можливо, — за іншої ситуації він зітнув би плечима; зараз же майже все його тіло було непорушним. Єдине, що видавало життя в ньому — кліпання та підіймання й опускання грудей від дихання.

Хто б сказав, що Калеміс зараз міг спокійнесенько лежати головою на її колінах? Вона б, ймовірно, в минулому посміялася з цього. Але зараз… статус "пані й слуга" — це найменше, про що вони думали в цих стосунках. 

Йому останнім часом здавалося, що він втратив щось важливе. Ніби частинку себе. Та що міг втратити він? Простацький крук? Хіба що потребу постійно шукати їжу.

— Якби це було неважливо, то..? — він не завершив фразу, може, сам забув, що хотів сказати. А можливо, фразу насправді завершив, але лише у своїх думках. 

Її пальці зарилися йому в коротке чорне, мов вугілля, волосся. Чому як вугілля? Бо подекуди були сиві волосини, попри молодий вигляд після їхніх пригод.

Ніч була темна, проте ясно видно зорі.

— Кажуть, що після смерті душі стають зірками. Вірите в це? — спитав він, поглянувши їй в очі вперше за час цієї розмови, але швидко його погляд полетів кудись далеко, до небес.

— Не знаю… А ти?

— Не хотів би, щоб це було правдою, — він блукав думками поміж зірок. 

Один чоловік якось сказав, що зірки — це великі кулі, які розташовані далеко одна від одної. А від нас — і поготів.

Чомусь Калеміс повірив цьому чоловіку, хоча того визнали божевільним і ув’язнили.

Як шкода, що жодна істота не в змозі полетіти так високо… 

— Чому?

— Зорі самотні.

— Тоді ти не станеш зорею, — мовила вона з ледь помітною усмішкою, яка була водночас тепла й сумна. 

Такі ночі дивні. І найкращі. Хоча, можливо, найгірші для їхнього статусу.

— Чого це?

— Бо ти не самотній… чи не так?
 

Якусь мить він не відповідав. Чи він не самотній? Так, у нього є друзі, є… пані. Однак іноді таке відчуття, ніби всередині пустка. Ніби його самого немає. 

— Усі ми колись будемо самотніми… Принаймні на певну мить, — вирішив Калеміс.

— Хіба? Можливо, лише ти сам так думатимеш? — спитала вона, перебираючи його волосся. 

— Гадаєте, я сліпець? — серйозно й щиро спитав він, знову глянувши в її темно-сині очі з певною розгубленістю.

— Усі ми трохи сліпці. Якось зустріла сліпу жінку, а виявилося, що…

— Ви були сліпою, — завершив він фразу, перебивши її. — Чув цю історію від… ах… кого ж? Десь чув.  

— Невже ти вирішив вірити всьому, що про мене розповідають? — вдавано обурливо спитала вона, вільною рукою поправляючи своє довге, злегка хвилясте сріблясто-сіре волосся.

— Ні, просто… запам’яталося.

— І ще що чув такого, що запам’яталося? — ледь помітно радісно запитала вона, бо їхня розмова… була довгою, як для такої ночі.

— Те, що Ви жорстока.

— Чи це правда?

— Звісно, дарувати круку, — мовив він саркастично, але вмить продовжив зі смутком, — можливість бути чимось більшим… це жорстоко. 

Вона ненавиділа, коли його голос був такий сумний. Чому не можна ці думки відігнати від нього? Останнім часом він дедалі частіше ставав таким. Ніби віддалявся від неї. Їй було байдуже на відстань між ними. Але те, що він сумує — ось це було нестерпним. 

— Я тобі дала лише людське тіло. 

— Не лише… — ледь чутно заперечив він.

— Лише це. І крапка, — дещо різко сказала вона.

Подумки він їй казав, як вона помиляється. Пані йому дала щось набагато більше. Як би це назвати?.. Тепло, затишок, відчуття… потрібності та дому.

Чи він їй дав хоч половину того? Він не знав. Сумнівався. Був більш схильним вважати, що ні.

Вона ж знала, що без нього — цей світ стане порожнім і холодним. Без цих ночей. Без його жартів та аж надто шляхетного характеру. 

І знову повисла тиша. Десь у лісах ходив чугайстер і полював на мавок. Десь вовченя ставало вовком під час полювання. Десь, можливо, на полювання вийшов і дракар, і його клинок розрізав вітер. Десь народилося дитятко. Десь хтось знайшов кохання, а хтось нарешті віднайшов дім. Десь життя скінчилося. Світ незатишний, але… буває, що зло завмре для нас на мить… 

Вона б хотіла дати йому більше. Хотіла б, щоб він не вважав себе слугою. Бо це вже давно не так. Вони рівні, але чомусь… не наважуються вимовити це вголос. Можливо, вони не лише напарники. Можливо, вони щось більше. Набагато більше.