Глава 2 “Листи до Всесвіту”

Не даремно кажуть, що один невірний крок може зруйнувати все. Її попереджали про наслідки власних вагань, і їй би варто було послухати своє серце. Але ні. Щойно Логан — її найкращий друг — сказав ті три чарівні слова, Джекі розгубилася й дозволила безглуздій випадковості все зіпсувати.

«Дурна! Яка ж дурна!» — подумки картала себе дівчина.

Тепер, через стільки років, вона почувалася такою жалюгідною, усвідомлюючи, що через її нерішучість і страх їхня дружба з Логаном просто розбилася на друзки. Так само як і всі дитячі надії. Принаймні зараз усе це здавалося непоправним, і вона не могла повернути час назад, щоб сказати правильні слова.

Джекі не була найрозумнішою людиною у світі. Звісно, у школі вона завжди залишалася відмінницею, але коли справа доходила до справжніх життєвих рішень, діяла як остання боягузка. Як-от зараз: сиділа й плакала через свої дитячі помилки. Сльози котилися з очей, обличчя геть розпухло, а серце розбивалося з кожним словом, яке вона виводила в цьому прощальному листі.

Листі до нього. До Логана. До її найкращого друга, хлопчика з жовтою квіткою… З яким, найімовірніше, вона більше ніколи не зустрінеться і якому навіть не збиралася відправляти ці рядки. Але все одно писала.

Її руки тремтіли, ридання стрясали все тіло, ледве дозволяючи зробити вдих і позбавляючи здатності вимовити бодай слово. Але вона й далі сиділа там, схилившись над папером у напівтемній кімнаті.

«Ще кілька останніх слів», — прошепотіла вона собі, продовжуючи писати.

Джекі знала: усе це могло б здатися йому жалюгідним після того, як вона дозволила іншим сміятися з нього. Вона знала. Але навіть якби він зараз був поруч, дівчина б однаково не змогла змусити себе сказати це особисто. Тому й доводилося виливати душу на папір, який ніколи до нього не потрапить.

Сльоза скотилася щокою, поки вона тримала ручку в крижаних пальцях. Залишилося написати лише кілька слів — і все назавжди закінчиться.

З любов’ю, Джекі.

Біль вирвався з її грудей тихим криком, а гарячі сльози одна за одною котилися з очей, не збираючись зупинятися. Тремтливі схлипування розривали груди, пронизуючи м’язи та кістки, ніби шматуючи її зсередини.

Тремтячими руками дівчина склала листа й залишила його на столі. Вимкнула світло й підійшла до напівзакритих штор. Сховавши руки в кишені худі, щоб хоч якось вгамувати дрож, вона стояла й дивилася у темні вікна. Єдине світло, що пробивалося крізь темряву, було місячним.

Насправді це худі не належало їй. Воно було Логановим. Але хіба це зараз мало значення? Це була остання річ, що залишилася від нього. Тепер лише ця тканина зберігала спогади про них, про всі ті затишні дні, проведені разом. І хоча річ давно стала їй затісною, лише в ній Джекі почувалася справді захищеною.

А зараз їй як ніколи було потрібне це відчуття безпеки, бо його більше не буде поруч, щоб захистити її.

— Я завжди сумуватиму за тобою, — тихо прошепотіла вона в порожнечу.

Сказала це нікому конкретно, але все одно ніби чекала на відповідь. Усі звуки навколо поступово розчинялися в тумані, і разом із ними зникав увесь світ.

Холодний протяг пробіг по спині, змусивши здригнутися, а серце болісно стиснулося. Джекі зачинила вікно й повернулася до ліжка. Лягла, втупившись у стелю. Сльози вже висохли на щоках, але біль у грудях нікуди не зник. Вона просто лежала й бездумно дивилася вгору.

Чи мріяла вона коли-небудь стати головною героїнею романтичного роману? Тією самою дівчиною, у яку закохується герой, щоб потім жити довго й щасливо...

Мріяла. Майже мільйон разів. Можливо, не про статус головної героїні, а просто про те, щоб бути тією, у кого він закохається. Хлопець по сусідству. Її найкращий друг.

Логан. Логан Карвер.

Джекі чудово розуміла, що такі історії кохання майже завжди здаються надто ідеальними, щоб бути правдою. Проте це ніколи не заважало їй мріяти про власне «довго і щасливо». Та коли дівчина нарешті отримала те, чого так прагнула, вона просто злякалася.

Ось так усе й буває. Іноді люди самі все псують. Іноді вони — свої ж найлютіші вороги. І залишається лише вірити, що одного дня зʼявиться ще один шанс. А доти доводиться лише берегти спогади про цю людину й назавжди ховати їх у своєму серці.

А спогадів про Логана їй вистачило б на ціле життя.

Усе почалося того літа, коли їй виповнилося тринадцять.

***

П’ять років тому (Джекі — тринадцять)

Джекі сиділа на траві на задньому дворі зі своїми друзями Ітаном та Лексі.

— Тільки гляньте на цього невдаху. Його справді покарали, ну й бовдур, — пирхнув Ітан, тикаючи пальцем в екран свого телефону.

— Я так і знала, — захихотіла Лексі.

— Ми ж його попереджали, що натирати шкільну дошку оцтом — ідея так собі, — додав Ітан і голосно розсміявся.

— То він серйозно це зробив?

— Ага, і це було до біса кумедно.

Раптом Ітан підняв погляд, і його посмішка стала ще зліснішою.

— Тільки подивіться, знову цей дрібний приперся, — насмішливо кинув він.

— Не називай його так! — обурилася Джекі. Потім дівчинка обернулася: — О, привіт, Логане.

Логан переступив з ноги на ногу, намагаючись пересилити хвилювання.

— Я хочу дещо в тебе запитати, — тихо промовив він.

— Добре, — спокійно погодилася дівчинка, підводячись.

Вони відійшли трохи вбік, щоб поговорити без зайвих вух. Хлопчик помітно нервував, ховаючи щось за спиною. Джекі з цікавістю поглянула на нього:

— Гей. Щось сталося?

— Е-е-е... — Логан зам'явся, важко підбираючи слова, а потім нарешті випалив: — Джекі... Ти... Ти мені подобаєшся.

Дівчинка лагідно й тихо засміялася. Сприйнявши це як милий, майже дитячий жест дружби, вона потягнулася й погладила Логана по скуйовдженому темному волоссю.

— Хе-хе... Ти такий милий. Ти мені теж подобаєшся.

Проте хлопчик відсторонився й опустив голову.