Глава 3

   Вже наступного ранку я прокинулась, а це означало, що мені вдалось вчора заснути. Встала з ліжка і автоматично подивилась у вікно. На вулиці в тот день було ще тепліше і туман розсіявся майже повністю. Та це не зробило її менш сірою. Я дивилась на дорогу і згадувала, як мої діти бігли додому. Вони постійно шпортались і падали, але ніколи не зупинялися. Я кожен раз боялась, що при падінні, вони відчують біль. Але на всі мої застереження Венді і Стівін тільки посміхались, щирою посмішкою. Як мені не вистачає їх посмішок і їх здатності долати абсолютно всі перешкоди. А все, що мені залишалось - це дивитись у вікно, проте в моїх планах не було сидіти вдома знову і я вирішила погуляти вулицями міста. Я точно не пам'ятаю, чи надіятись я ще когось там зустріти, чи просто хотіла перевірити зі звички. Та вийшовши з будинку, я ще довго блукала вулицями. Знову самотня, я вслухувалась в абсолютну тишу і очікувала почути хоч щось, крім звуку своїх кроків. Я бачила повно машин, але всі вони були покинути своїми господарями. Чи сприймаємо ми машину, що рухається, за людину, чи просто не задумуємось про таке? Звичайно в повсякденному житті, не задумуємось, але зробивши це я зрозуміла, що зазвичай сприймала їх за машини, які їздять по місту без мети і цілі, а зараз вглядаюсь у вікна і кожен раз з щирістю дивуюсь, що нікого не побачила. Я почала розробляти теорії про власників автівок: ким вони були і чим займались. Але не мала можливості дізнатись правду. Ця думка іще раз підтвердила, що я повільно схожу з розуму. З іншої сторони в звичному житті стільки турботи, що я, навіть, не встигала подумати про дивні речі. Ах, як же я сумую за цим турботним звичайним життям. Коли ми з найкращою подругою ходили по місту і вибирали цікавих на вигляд людей. Далі ми пробували вгадати як омога більше інформації про цю людину, а після, одна із нас підходила до неї, щоб вияснити реальні факти з життя. На нас часто реагували, як на двох пацієнтів психлікарні, що нещодавно з неї втікли. Але нам було весело, а все інше не грало ролі. Несподівано для себе, я зупинилась, бо помітила ресторан. Це був особливий ресторан, де Доріан зробив мені пропозицію. І я звичайно сказала - ні, після чого він дуже сильно засмутився, а я доповнила, що хочу відповісти - так, але не сьогодні і попросила повторити дію завтра, бо це не серйозно. Тоді він спитав в чому діло, а потім зрозумів, що не врахував один факт - робити пропозицію першого квітня не найкраща ідея. Проте для нас все склалося, як найкраще. Я деколи жартувала, що наше весілля - це просто розіграш, який затягнувся і тоді його задачею було сказати: я буду тебе розігрувати тебе до кінця життя. Мені це здавалось тоді милим, але зараз я абсолютно серйозно хочу знати: Де він? Якби я просто знала, я б відправилась у це місце, не зважаючи на відстань, навіть, якщо б мені довелось йти пішки весь шлях. Я б дуже хотіла, щоб це був один масштабний розіграш. Адже надзвичайно важко бути самій, але ще важче це робити не знаючи причин. Повернувшись з світу своїх роздумів, пішла далі. Через певний час я вийшла на набережну, звідки відкривались чудові види на чисту і широку річку. Тут завжди було спокійно і тихо, а людей не багато. Тому я зазвичай приходила сюди, щоб побути одній, але не проводила тут ніколи довше ніж 30 хвилин. Я постійно думала, що час в самоті - це саме те, що мені зараз потрібно. Після чого дуже швидко розуміла, що помилялась. Мене дивувала, чому я продовжувала ставати на одні й ті самі граблі? Напевно, це був признак божевілля, або схованої геніальності. Тим важче мені проводити час самій уже третій день, не знаючи скільки ще залишилось... Далі я ще довго йшла по дорозі, вдивляючись в зелене листя. Одного разу Венді із Стівіном принесли додому гусеницю, яку назвали Пухляшкою. Ми часто тут ходили і збирали листя для неї. В один день Стівін відпустив Пухляшку без дозволу сестри і пояснив це тим, що гусениця - жива істота, а їм треба воля. Та хто б випустив мене з цього пекла? Далі я повернулася в парк, де часто проводила свої вихідні. Тепер, туману не було і побачити можна все. Я дивилася на нього і не могла прийняти, що парк перестав бути місцем, яке приносить радість. Місцем, де можна весело провести час. Я сіла на свою улюблену лавочку. В нас була дивна прикмета: коли сідаєш на цю лавицю - зустрічаєш своїх знайомих. Хоч я і не вірю в прикмети, але вона завжди справджувалась, та тільки не в цей раз. Я сиділа на лавиці і дивилась навколо. Зі всіх боків на мене чекали спогади. Деякі з них були приємні, а деякі я хотіла забути, проте тепер розумію - цього робити не варто. Бо забувши їх, можна втратити частину життєвого досвіду, втративши частину себе. Одного разу я була тут з Венді і сиділа, поки вона каталась на роликах. Моя донька дуже швидко освоювала нові рухи. Але якось, дама похилого віку сказала, що дівчина упаде, цим вона змусила Венді думати, що таке може статися, і це сталось. Як відомо: думка має силу. Моя донька впала і зламала ногу, та після ще довго боятись ставати на ролики. Ніколи не розуміла людей, які знищують самовпевненість інших. Які нищать мрії інших, бо не змогли досягнути своїх. Які нав'язують свої страхи іншим людям. Невже, вони не здогадуються про наслідки? Чому вони не знаходяться моєму місці? Чому вони не страждають так, як я? Чим я це заслужила? Чим?! Після цих слів я закричала, щоб дати волю емоціям. І зрозумівши, що мене і так ніхто не почує я почала кричати голосніше, і голосніше, і голосніше. Я кричала і кричала, не в силах зупинитись. Поки не впала на землю і втратила свідомість. Не знаю скільки я там лежала, але прокинувшись, почула чиєсь дихання над своїм вухом - це була собака. Реальна, справжня собака. Пес знаходився надомною, а коли я встала, побіг геть. Я кинулася за ним і бігла поки могла. Але собака - завжди швидша за людину. Колись в мене була своя. Тільки раз, в глибокому дитинстві, мама з татом мені дозволили взяти додому дворнягу і я назвала його Лакі. Лакі був хорошим: коли в мене був поганий настрій, він лягав біля мене і дивися мені в очі, корчивши кумедні гримаси, і я хотіла сміятись, але жив він з нами недовго, десь через тиждень пес втік. Саме найгірше, що я це бачила і пробувала його наздогнати, проте аж ніяк не могла бігти ще швидше. Я відчувала себе винною в тому, що Лакі так поступив і з того часу я більше ніколи не бачила його. Цей собака був дуже схожим на Лакі і він також втікав від мене. Але цього разу я не сильно засмутилась, бо зрозуміла, що в світі є ще хтось крім мене. І це знову всилило надію.