Розділ 6. «Ну, здрастуй!»

Останній місяць шкільного життя для одинадцятикласників! Далі для них ― новий етап у житті! Знову.

 Як то швидко біжить час... Я згадую день, коли ці юнаки і юнки  дрібнюнями  увійшли в школу, зайшли у клас, ховаючись за спинами одне в одного, з великими від страху та здивування оченятами. Тоді теж був новий етап у їхньому житті. Як і зараз. І, що не кажіть, а зараз так само лячно і бентежно. Нова відповідальність… Нові можливості… Нові радощі й нові страхи…

Що то у тій школі творилося!

Розмови про випускний впереміш із розмовами про готовність до зовнішнього незалежного оцінювання. Підсумкові контрольні та примірки суконь і костюмів. Вибір туфель, аксесуарів та такі вже набридлі додаткові заняття. І як же тут без кохання?

Оксана з Матвієм загорілись ідеєю вступити в один і той самий вищий навчальний заклад.

― У вас сімейне життя повним ходом! Не знудитесь одне з одним? Вдома разом, у школі разом ще й в інституті разом! ― Андріяна питала Оксану не просто так, аби запитати. Їй і справді  було цікаво, як можна майже двадцять чотири години на добу, сім днів на тиждень, щотижня, щомісяця  і щороку мати таке тісне спілкування з коханою людиною. Чи це вже не кохання, а  звичка?

― Чого б то ми мали знудитись? Ти ж знаєш Матвія, з ним точно не знудишся, ― Оксана кинула погляд на Матвія, що стояв спиною до них, та разом із Лукою вдивлявся у щось за вікном, ― А чи йому зі мною не нудно? Не знаю. Якщо сам запропонував щоб вчились і далі разом, то, гадаю, що ні. І не зовсім ми й разом увесь час будемо. Я обрала інший факультет.

Пропозиція навчатися й далі разом справді була Матвієва. Не міг навіть припустити, що Оксана поїде в інше місто і він буде бачитись з нею не щодня.

Андріяна Оксану слухала і дивувалася, що таке може бути. Однак, чи не вперше, зовсім не заздрила. Чому?  Бо хоч у неї не було такого очевидного кохання, але  все - таки було дещо, що Андріяні додавало впевненості у собі,  а заздрощам не давало жодної  можливості вкоренитися.

Цим Андріяна не ділилася ні з ким. То було її. Що саме? Гадаю, що ви всі здогадалися. Дійсно, це ті дивні знаки уваги, які вона почала отримувати ще у десятому класі. Чи ж дізналася, хто той таємний залицяльник? Як дівчина не намагалася, але не змогла цього зробити.

Зате за стільки часу у неї назбиралась ціла колекція таких приємних дівочому серцю знаків уваги. Вдома, у чудернацькому, власноруч змайстрованому, паперовому ящичку крім листівки та малюнка з її зображенням, було ще декілька записочок на клаптиках паперу і  дбайливо засушені нею, квіти. Квіти у подарунок  почались цього року.

Першими були проліски, які  лежали у неї на парті в день її народження. Тоді Оксана помітила їх першою і почала усіх, хто був у класі,  допитувати, чиїх рук то справа. Зробила цим Андріяні добру справу. Поки чіплялася до кожного підозрюваного, Андріяна  із завмиранням серця слідкувала за їх відповідями. Хотіла помітити щось незвичне. Але так нічого і не помітила!

Другою була троянда. Червона, з довгим стеблом. Її отримала просто так. Коли поверталась зі школи. Побачила  примотану золотистою паперовою стрічкою до ручки вхідних дверей квартири. Тоді дівчині закралась у голову думка, що у квартирі крім неї є ще й мама. Та  одразу ж  відкинула її. Мама зійшлася з татом вдруге, і навряд чи це він. Тато тепер задаровував маму квітами. І робив це відкрито. А на інших мама й не дивилася. У них з татом довготривалий медовий місяць.

Андріяна якимось шостим чуттям відчувала, що троянда таки для неї. Тому й забрала її собі.  Квітка у вазі стояла дуже довго.  Дівчина тоді знову довго вираховувала, хто б то міг бути. Гадала, коли він устиг принести квітку. Підозрювала, що той хлопець повинен був не піти у школу. Бо ж зранку якби  таке зробив, то квітка до Андріяниного  приходу зі школи не виглядала б такою свіжою. Та й хто його знає, чи взагалі дочекалася б її. Але у той день усі хлопці були у школі. Знову нікого не запідозрила. Хіба що припустила, що той хтось навчається не у їхньому класі. Значить молодший від неї. Можливо тому й соромиться зізнатись у своїх почуттях.

Третьою, і поки що останньою, була біла жоржина.  Знову причеплена до ручки дверей. З жоржиною Андріяні довелося непросто. Вона ніяк не могла придумати, як її засушити, щоб збереглася красивою. Довелося сушити усі пелюстки окремо. А після того ―  наклеїти у формі квітки на картон.

Така таємниця Андріяну зробила мрійницею. Їй тепер було байдуже до власної самоти, до стосунків інших. Вона хотіла бути на одинці з собою. Тоді мріялося ще дужче. Дівчина зовсім забула, як їй було кепсько. Хто б то не був, але насправді зробив Андріяну щасливою.

***

Олімпіада чи не вперше у житті заздрила Оксані та Матвію. У тих все продовжиться Луку з Олімпіадою чекало випробування їхніх стосунків на міцність. Вони обрали для подальшого навчання різні навчальні заклади. Олімпіадин навчальний заклад ще й за кордоном. У Польщі.

Обидва жартували, що будуть  один до одного їздити у гості. І в кожного  душа формувала  місце, куди планував заселитися  страх.  І він оселився. Обидва, наче й упевнені одне в одному, страшно боялися, що стосунки можуть не витримати відстані, тому намагалися більше проводити часу разом. І в школі, і поза нею.

Не дивно, що відчуття близької розлуки посприяло ще й тому, що стосунки Лук’яна та Олімпіади перейшли на новий рівень. Сталося це однієї п'ятниці, у дівчини вдома, куди Лук’ян прийшов під вечір та впрошував вийти прогулятися. Того дня вони трошки посварилися. Через якусь дурницю. Олімпіада добряче  так психанула. Сама від себе не очікувала. А Лука просто перечекав той момент. Як і завжди, коли вона нервувала. Під вечір, як ні в чому не бувало, заявився до неї та почав упрошувати піти пройтися разом. А що Олімпіадиних батьків вдома не було, то впрошування, які  почались з поцілунків,  закінчились зовсім не прогулянкою.