Розділ 5. Почати відлік!

Андріяна після випадку з Лукою у себе вдома, таки набралася сміливості та підійшла до нього на одній зі шкільних перерв. Вибрала момент, коли біля хлопця нікого не було.

― Привіт. Вибач мені за позавчорашнє. Не знаю, що на мене найшло. Мені так незручно за себе, що просто не можу тобі в очі дивитися. Я, чесно, не так зрозуміла твою поведінку. Ти ж про це нікому не розкажеш? ― Андріяна сказала спокійно, трохи жалісно. При цьому почервоніла по вуха.

― Та пусте. Я вже забув, що там було. І ти забудь, ― Лука знітився, однак на Андріяну дивився відкрито, не ховаючи погляду. Дівчина кивнула головою, буркнула «Ну то й гаразд» і пішла до своєї парти. Олімпіада якраз у той момент зайшла у клас, чим змусила Андріяну захвилювалася. Чи помітила дівчина, що вона з Лукою говорила? Наче ні.

Всілася на стілець, вхопила перший ліпший зошит з тих, що лежали на парті і почала гортати. Робила це для того, щоб втихомирити вихор почуттів, який бушував у душі. Руки від хвилювання Андріяні тремтіли так, що кожен аркуш, який переграла, трусився, як заєць під кущем. Та раптово дівчина спинилася. Поміж сторінок зошита, жовтою плямкою красувалася листівка. Смайлик, що тримає сердечко. Взяла здивовано у руку. На зворотному боці листівки синьою ручкою акуратні друковані літери:«УСМІХНИСЬ». Андріяна вражено повертіла листівкою в руках.

«Це точно не моє!»

Та прекрасно розуміла, що листівка саме їй призначалася. Інакше, що б вона робила у її зошиті? Андріяна роззирнулась довкола, намагаючись вловити  погляд, усмішку, які виказали б людину, що підкинула листівку. Однак, ніхто з однокласників не відвернув раптово погляду, не усміхнувся таємничо. Усі наче своїм зайняті і до Андріяни нікому нема діла. Звела в гору брови. Продовжувала дивуватись. А на душі стало так дивно й хороше. Усмішка прилетіла невідомо звідкіля. Всілася на обличчя яскравим метеликом.

Андріяна почувалася настільки щасливою від приємної знахідки, що зовсім забула, як декілька хвилин тому мучилась докорами сумління.

Гадаю, що усім нам такі милі сюрпризи приносять радість. Іноді простенька записка з кількома хорошими словами може кардинально змінити навколишній світ. А коли вона отримана від таємних шанувальників чи шанувальниць, то тут взагалі ― безліч місця для шалених фантазій.

З того дня усе й почалося.

Андріяна автора листівки не вичислила. І хоч отой смайлик із сердечком зберігала вдома, як дорогу серцю річ, та з часом про нього трохи призабула.

Шкільні будні текли, як вода у річці. Іноді та ріка бушувала, наповнюючись шаленими витівками школярів, іноді ― текла тихо й спокійно. Особлива тиша спостерігалась, коли приходив час контрольних. Тоді школярі злякано, наче горобчики, втягували голову в плечі й освоювали сумлінно (доти, доки вистачало терпіння), занехаяну трохи науку.

Андріяна у школі влізла у навчання з головою, чим не особливо відрізнялась від інших десятикласників. Про якісь почуття навіть не думала. Не мала часу на них, чи просто не хотіла той час виділити. З дівчат ― спілкувалась лише з Оксаною. Та іноді, за нагальної потреби, з Олімпіадою.

З останньою в Андріяни дружити так і не вийшло. Сама не хотіла вже, та й Оля сторонилася, чого не скажеш про Олине відношення до Оксани.

Оксана та Олімпіада спільну мову знайшли. А що у них двох були хлопці, які теж між собою дружили, то спільна мова переросла у справжню дружбу парами. Зрозуміло, що у цій четвірці Андріяна була п’ятим зайвим колесом.

Оксану, яка єдина з Андріяниних подруг усе ще вчилась з нею в одному класі, це мучило і вона час від часу намагалася влаштовувати з Андріяною спільні походеньки то на дискотеку, то по магазинах. Чому намагалася? Тому що Андріяна майже ніколи не мала на це часу. Принаймні, так відповідала Оксані. Частково такі відповіді були правдою. А частково ― ні. Андріяна не могла зізнатись Оксані, що їй некомфортно, тому що на таких вилазках завжди була присутня Олімпіада. Дівчині вартувало одного разу пройтись магазинами втрьох з Олею та Оксаною. То була найважча прогулянка в Андріяниному житті, яку повторювати зовсім не хотілось.

Тому, коли мала бажання, то влаштовувала собі прогулянку самотиною, чи займала свій час навчанням.

В останньому Андріяні незлецько допомогла мама. Вона, невідомо коли порадившись з Андріяниним татом, (Як виявилось!) найняла Андріяні репетиторів з української мови, математики та англійської.

Андріяна ходила до кожного з них раз у тиждень. Старанно відновлювала призабуті знання. Шліфувала ті, що ще були у пам’яті.

Чомусь намріяла собі спеціальність юриста. Не без допомоги Юльки звісно. Та їй розхвалила шикарне життя студента (бо ж сама у юридичному навчалася), а мама майбутню професію схвалила.

Пів року навчання пролетіло так, наче фільм, який хтось увімкнув на перемотку. Десятий клас для учнів став початком відліку часу, що залишався до чергового нового етапу у житті кожного.

Зовнішнє незалежне оцінювання вже настільки часто звучало з уст не тільки у кожного учня ― десятикласника, а й кожного вчителя, хто мав уроки в десятому, що стало жахастиком. Учителі лякали ним особливо байдужих до навчання. Сумбурний час, в якому дітям вже потрібно робити цілком  дорослий вибір.

Хтось з учнів переймався і сідав зубрити. Хтось, як і Андріяна, ходив до репетиторів з тих предметів, котрі мав на меті обрати для ЗНО.