Розділ 3. Казка для …

Лука на вулиці перевів подих. «Що то було? Просто капець!» поведінка Андріяни шокувала. Те, що виглядала красунею, зовсім забулася, після того, як повела себе так. То була не та Андріяна яку він колись знав. Куди ділася та весела і проста  дівчина? В чомусь наївна у чомусь самовпевнена. Куди?   

Лука неквапно простував вулицею. Згадувались миті його щасливих стосунків з Андріяною. Після сьогоднішнього не вірив, що вони у нього взагалі були.

Декілька хвилин тому стався кінець. Кінець однієї історії на двох. Трапилося  це тоді, коли  за Лукою зачинились двері  до Андріяниної квартири.

Ця історія не була казкою. І я вас запевняю, у  житті, якщо самому не докласти зусиль,  казку про кохання зустріти не просто. А потрапити у неї ― то ціле мистецтво. Мистецтво, що потребує праці, щонайменше, двох авторів.

Та знову  я відволікаюсь на роздуми.

Що ж там  далі з іншими героями моєї розповіді? ― запитаєте ви.  Тому, як і завжди, просто продовжу.

Лука не пішов додому. Пройшовся алеями парку. Намагався привести думки до ладу. Заспокоїти розтривожене серце.  Прощався з минулим, відгомін якого не давав йому до сьогодні душевного  спокою.

  Минуле відступало не легко. Теж по своєму прощалося з Лукою. Але Лука знав, що  далі йому краще без нього.

Подумав про Олімпіаду.

«Може зателефонувати зараз?»

Так раптово  захотілось не просто почути її голос, а  побачити знову ту дивну усмішку, що лиш для нього

Дівчина сьогодні й справді була не така, якою він її вже знав. Але це ж Олімпіада. Вона  могла  бути усілякою. А він кохає  її і таку. Інакшу.

Лука спинився просто посеред алеї. Про що він щойно подумав? Думки повільно у голові повернули назад, до того місця, що так  зацікавило хлопця.

«Я кохаю  Олімпіаду! Я КОХАЮ ОЛІМПІАДУ! Свою смішну спортсменку з лісу! Свою лісову німфу!»

Усвідомлення цього остаточно  витіснило з думок всі неприємні події цього дня. Він обов’язково  повинен  сьогодні сказати Олі про свої почуття. Будь що буде. Чому має мучитись від невідомості? Можливо у його житті це шанс.

Лука розвернувся і майже вибіг з парку. Небо, щільно затулене  від ранку сивими  хмарами, розплакалося дощем. Поки Лука добіг до Олиного будинку, вимок до нитки.  Та було байдуже.

«Вона на третьому наче живе!» ― спинився на сходовій клітці третього поверху. Дві квартири.

«Блін! Котра з них?» ― Лука розгублено дивився то на одні двері,  то на інші. Він досі  не знав, в якій квартирі живе Олімпіада. Навмання натиснув  копку біля тих дверей, що були ближче до нього. Дзвінок задзеленчав так, що почуло майже пів будинку.  Серце калатало, як навіжене. Чи від хвилювання, чи від швидкої ходи.

Ніхто не виходив. Натиснув ще раз. Тиснув без перерви  на кнопку майже хвилину. Нарешті за дверми почулись кроки і на порозі з’явилася якась бабуся. До Луки ще не дійшло, що це не може бути мама Олі.

«А чи вони переїхали разом з бабусею? Олімпіада ніколи про це не говорила!»   Та довше думати не було коли.

― Добрий день! А мені Олімпіада потрібна!― хлопець вже заспокоївся. Взявся діловито  руками за боки.

― Ти подивися! Олімпіада йому потрібна! Ти що, обкурився? Двері мені тут виламуєш! Я зараз поліцію викличу, матимеш тоді такі  олімпійські ігри! ― бабуся заскочила швиденько назад у свою квартиру і зачинила з усієї сили двері. Клацнула замком. Лука залишився з відкритим від здивування ротом на сходах. Витер долонями мокре від дощу обличчя. Бабуся якимось дивним чином остудила його  запал.

― Нічого собі! Ото вийшов  з  мене Казанова! Чи хто там ще з тих , відомих?  Бляха, де ж її двері?  О-о-о! ― Лука не сміявся, а  реготав  на всю сходову клітку. Ситуація таки комічна.

«Що робити? Дзвонити в інші двері?»

Після бабусиних слів хлопець зовсім не був упевнений навіть у тому, що Олімпіада живе на третьому поверсі. От тобі і романтика.

«Ну що ж! Двадцять перше століття на вулиці! Прийдеться інакше!» ― Лука вийняв телефон і набрав Олімпіадин номер. За трьома гудками почулося схвильоване «Алло!» .

Голос Олімпіади  змусив Лук’янове  серце знову пришвидшитись.

― Привіт! Слухай, тут така справа. Коротше, скажи номер квартири, в якій ти живеш.

― Двісті друга. А чого ти запитуєш? ― голос у мобільному збентежений дивним питанням.

― Зараз побачиш, ― Лук’ян перервав зв'язок. Смішно! Він навіть поверхом помилився. Олина квартира на другому поверсі.

По сходах збіг поверхом нижче. Ось  і квартира номер  двісті два.

Без вагань натиснув кнопку дзвінка.

«Капець  буде прикол, якщо я ще й  не у той будинок  потрапив!» ― проскочило в голові, та двері відчинилися і хлопець побачив Олімпіаду. Дівчина дивилася на нього круглими від здивування очима.

― Фух! Я вже думав було, що не вгадав з будинком, ― Лука видихнув з полегшенням, усміхнувся, ― Привіт ще раз. Таких гостей, як я,  приймаєш?

Май на увазі що  я змок і змерз, як собака!