Розділ 2.Таке непросте  життя

Вікна чорними плямами виднілися  за серпанком  густо призбираного прозорого тюлю. Хтось змішував сірі сутінки з чорною фарбою. Мала б вийти чергова картина з темною ніччю.  

Червоні троянди  у вазі на кухонному столі були яскравою плямою в тій картині. Ваза імпровізована. Трилітрова скляна банка. Куди ще втиснути тридцять п’ять троянд?

Андріянина  мама сиділа у кухні за столом і дивилася на багатий букет. Це для неї. Просто так. Без жодного приводу. А може  вона сама від себе приховує те, що привід таки є?

«Гарні квіти. Чи  потрібно було  шукати причини, щоб відмовитись від такого несподіваного дарунку?»

Підперла рукою підборіддя і, заглиблена у свої думки, повільно розмішувала цукор у горнятку з чаєм.

Можливо, раніше Надя і  розгубилася б.

«Коли востаннє я отримувала такі подарунки?  Давно. Ще за часів дівування. Тоді, майбутній чоловік, який вже і колишній, ― усміхнулася гірко думкам, ― задаровував квітами». 

А після одруження квіти виявилося дарувати не практично. Краще вазони, чи якусь іншу матеріальну річ, що явно була довговічніша за букет квітів.

Надя спочатку ображалася. Потім наче й звикла. Впевнила себе у думці, що зрізані  квіти  не естетичні. Та кого вона обманювала?

Часу мала достатньо, щоб збутися рожевих мрій. І тут такий несподіваний дарунок. Та ще й від кого! Чи потрібен їй?

Тепер замість розгубленості, ставила собі запитання і одразу ж давала на них відповідь. Квіти ні в чому не винні, хай потішать її плинною  красою. Тому й прийняла їх у дарунок. Прийняти людину, котра їх дарувала, не змогла. Поки що… А може й взагалі не зможе цього зробити.

Андріяни вдома не було. Кудись пішла і навіть не спромоглася повідомити куди. Ще й телефон вдома залишила.  Ну і що з нею зробиш?  Доводилося сподіватися, що не накоїть дурниць.

Надя дивилася на мобільний, що лежав на столі біля чашки. Відсьорбнула чаю, взяла телефон у  руку і знайшла в списку номер Олександри. Натиснула на  кнопку виклику.

― Лесю, привіт. Не зайнята подруго? А у мене тут новина. Колишній чоловік у друзі знову напрошується. Та й підозрюю, що не тільки у друзі. Щось не зайшла йому та прекрасна молода і весела німфа. А що я? Я поки що ніяк. Для чого мені зараз він? Щоб чекати, коли я знову набридну.

Вхідні двері з шумом відчинились і одразу й зачинились. В коридорі щось з глухим дзвоном гепнуло  на підлогу, вселену керамічною плиткою. Надя все ще тримаючи телефон біля вуха піднялася з-за столу щоб глянути що там таке. Та не встигла. На порозі кухні стояла Андріяна. Змучено оперлася на одвірок. Та ні, не змучено. Надя зі здивуванням дивилася на доньку. Навіть  не договорила з Лесею. Перервала зв’язок.

Андріяна оперлась на одвірок, щоб не впасти. Вона була п’яна знову.

― О, квіточки! В честь чого? Сама собі купила? ― п’яно посміхнулась Наді. На відповідь не чекала, ― Які ми з тобою мамо  невдахи! Лузери просто! Останній непотріб, ― п’яно белькотіла, розмазуючи по щоках чорні від туші сльози.

***

Лука вже стояв під дверима Андріяниної квартири. Хотів швиденько отримати пакунок для мами і вшитися. На дзвінок дверей ніхто не реагував, дверей  не відчиняли. Натиснув кнопку ще раз. Якщо ніхто не вийде, то він точно не буде телефонувати. Ні Андріяні, ні її мамі. Зайде іншим разом. Хлопець вже було розвернувся, щоб піти, та за дверми почувся шурхіт. Замок клацнув і на порозі з’явилася Андріяна.

У Луки відвисла щелепа. Андріяна виглядала так, наче зійшла з  картинки журналу мод. Підведені чорним  очі разом із чорним волоссям шкіру зробили білосніжною. З очей просто хлюпало яскравою голубизною.  Ще й одіж. Вузеньке чорне плаття, що й на плаття не схоже. Скоріш на широкий пояс. Лука не міг відвести очей від глибокого декольте. Андріяна помітила, задоволено посміхнулась.

― Привіт! Заходь. А мами вдома нема. Я вже думала, що ти не прийдеш.

Лука нарешті опам’ятався:

― Я не буду заходити. Винеси мені те, що тітка Надя зготувала моїй мамі і я піду. Спішу трохи.

Андріяна спохмурніла, але тільки на мить.

― Все одно мусиш на  мою маму зачекати. Бо я не знаю, що вона там готувала. Заходь.

Лука вагався:

― А коли твоя мама прийде? Може мені краще прийти пізніше? Я правда, дуже спішу.

― Та заходь, кажу. Мама сказала, що вона не на довго. Пішла на сьомий поверх до когось зі  знайомих.  Вона теж думала, що ти вже не прийдеш. Заходь давай! Не з’їм  я тебе. Зараз їй зателефоную.

Андріяна нервувала. Хитрий план тріщав по швах.

Та Лука нарешті здався. Зайшов у коридор, роззувся.

― Ти чого така нарядна? Кудись зібралася?

Питав для ввічливості. Щоб не мовчати. Андріяна і справді була дуже гарною. Дорослою такою.

― Подобаюсь, ― повернулась до Луки, усміхнулась куточком рота. Лука здвигнув плечима, мовляв, не знаю. Пройшов у вітальню і всівся на диван.

― Може чаю? Або кави?

― Андріяна не кіпішуй. Нічого не треба. Я просто зачекаю. Ти мала мамі подзвонити, ― Лука нервував. Все це дивно.