ЧАСТИНА 6. «Школо, прощавай! Здрастуй усе нове»! Розділ 1.Холодно

Андріяна сиділа у своїй кімнаті і дивилася на маленькі рожеві квіточки поміж велюрових листочків.

«То фіалка. Буде з тобою тепер поруч, як і я. Тільки ти приділяй їй увагу, будь ласка!» ― голос Луки прозвучав так виразно, ніби хлопець стояв у дівчини за спиною.

«Цікаво! Я ж за нею зовсім не дивилася… А вона квітне! Може мама?» ― Андріянині думки блукали безцільно. Наштовхувались одна на одну, кудись зникали. Повний безлад у голові її сьогодні влаштовував. І думки про квітку, що випадково потрапила на очі, у цьому безладі теж знайшли собі місце.

«Квітка від Луки. Він не зі мною вже, а вона і не збирається в'янути. Чи й справді у нього до мене не залишилось жодних почуттів? А може квітка ― знак, що ще не все втрачено?»

Неділя для Андріяни тепер була днем для підсумків за тиждень. Днем планів на тиждень наступний.

Так її навчила Юлька. Андріяна сумувала за подругою. Вона звісно ж, телефонувала. Та якщо на початку навчального року ― частенько, то чим далі, тим рідше. У Юльки  нові знайомства, нові подруги, нове життя! Андріяна все розуміла. На Юлю не сердилася. Сердилася чомусь на себе. Їй до такого нового життя, як у Юльки, потрібно ще чекати більше, ніж півтора року.

Навіть самій собі Андріяна не зізнавалася у тому, що планувала у новому житті скопіювати манеру і поведінку Олімпіади. Вона теж буде такою. Зі всіма і без нікого. Незалежною.

«Та до цього ще так далеко!» ― сумно зітхнула.

Важко було ходити у школу. Бачити однокласників не хотілося взагалі. Нових подруг завести не вдавалося. У всіх вже є своє коло спілкування. А зображати впевненість, що їй самій не зле, якої у собі не відчувала? То було ціле мистецтво, яке її надто втомлювало.

З кожним таким днем у школі, в Андріяниній душі накопичувалось усе більше злості та заздрощів. І хоч захоплювалась тим, як себе поводила з усіма Олімпіада, однак саме новенька найбільше Андріяну й дратувала. Та так, що приховувати це ледве вдавалося.

Тоді у їдальні, ледь себе не видала. Добре, що все виглядало так, наче облила Олімпіаду соком зовсім випадково.

Андріяна й гадки не мала, як сильно вона помилялася, коли так думала.

Оксана точно помітила, що та зробила це спеціально. І не тільки Оксана, яка хоча б мовчала. Більш ніж  половина дівчат у класі, за спиною в Андріяни, обговорювала її колишні стосунки з Лукою та той випадок у їдальні з Олімпіадою. Комусь таки вистачило кмітливості припустити, що ці дві ситуації поєднані між собою. Тепер за Андріяною вівся таємний нагляд. Будь ― який погляд чи рух дівчини у сторону Луки жорстко оцінювався, піддавався зневажливій критиці та сприяв ставкам: «Вдасться – не вдасться» Андріяні замутити з Лукою знову. І це попри те, що для усіх цілком очевидним був дивний зв’язок Лук’яна з новенькою.

Андріяна мислила над тим, що їй далі робити. Йшлося про Луку. Якщо добре так розібратися, то таких почуттів, як свого часу до Романа, у неї до Луки не було. Але якщо згадати, до чого ті почуття привели? Стає лячно. Ледве виповзла з них. Куди приємніше відчувати чиєсь обожнювання. Відсутність такого обожнювання зі сторони Луки їла поїдом все Андріянине нутро. Занадто швидко він перестав звертати на неї увагу. І не страждає зовсім. Усім виглядом показує, що Андріяна йому вже не потрібна.

«А що, як він навмисне мене дражнить з тією новенькою? Що, якщо хоче, щоб я відчула те, що він відчував? Ну Лука! Я тебе зрозуміла! Тримайся!» ― раптова здогадка створила Андріяні веселий настрій. Одразу ж в голові визрів план.

***

Олімпіада почувалася щасливою, як ніколи. У неї й досі вдома зберігалася Лук’янова сорочка. Заради цього трофею пішла на маленьку хитрість. Попросила у мами грошей, та купила у магазині таку ж. Випрала, щоб не виглядала зовсім новою і віддала Луці. Дуже сподівалася, що Лука не помітить.

Олімпіада соромилася свого вчинку, та не могла нічого вдіяти. Тепер Лук’янова сорочка була найулюбленішою річчю у її домашньому гардеробі. Кожного разу, коли одягала її, згадувала Лук’янову усмішку. І теплом огортало так, наче то руки Луки обіймали Олині плечі.

Що з того, що Лука поводив себе у школі стримано? Не так, як у Карпатах. Дівчина відчувала, що хлопець не байдужий до неї. У той день, коли Андріяна випадково облила її соком і хтось написав на дошці, зовсім по дитячому, про їхнє з Лукою кохання, хлопець не розізлився. Навпаки, задоволено шепнув Олімпіаді:

― Готуйся до зіркової хвороби. Ми з тобою стаємо занадто відомими, ― і обійняв легенько за плечі.

Олімпіада зашарілася тоді. І від Лук’янових слів. І від його доторку.

Слова приємно вразили. Бо надто вже натякали на те, що у Луки з Олімпіадою не просто дружні відносини, а щось більше.

А доторк ― краще цілунку. Була у легенькій блузочці без рукавів і тепло Лук’янової долоні, у місці дотику до неприкритого одягом плеча, перейшло до неї. Навіть коли Лука вже й руку забрав, ще довго відчувала у тому місці жар.

Про поцілунки з Лукою Олімпіада писала цілі картини. Усе, що хотілося їй, про що мріяла, відбивалось на полотнах неймовірним поєднанням кольорів.

Коли хто запитував, що ж вона таке малює, не зізнавалася. Навіть Луці. Він теж цікавився. Лиш загадково усміхалася і відбувалася фразою: «Може колись розповім!» На питання «Чому колись, а не зараз?»  казала, що просто ще не час. І чекала на розвиток їхніх стосунків. Іноді так хотілось їх підштовхнути, пришвидшити, та стримувалася. Натури вдалася романтичної. А що це могли бути перші Олімпіадині стосунки, то й боялася, що власним поспіхом зіпсує чарівність моменту.