Розділ 3.Олімпіада

― Що у тебе з ногою? ― нарешті перестали сміятися і Лука згадав, що дівчина кульгала. Та підняла штанину. Нога у котику розпухла так, що кісточки не було видно.

― Ого! Ти йти хоч можеш? ― Лука присів навпочіпки і легенько торкнувся опухлого місця. Дівчина скривилася, засичала від болю.

― Ступати боляче, але може якось до бази дошкандибаю, ― мовила, зціпивши зуби. Знову застогнала. Лука підвівся. Хоч дівчина і вдавала, що нога, то дрібниця, але він знав ― далеко вона сама навряд чи зайде. Отримав колись схожу травму на тренуванні, то тренер його майже на руках у швидку ніс.

"А вона нічого так! Тримається, як справжній боєць! Чи часом не спортсменка якась?"

― Давай, опирайся на мене, я допоможу, ― Лука покинув  роздуми, закинув руку дівчини собі на плече, своєю обійняв її за талію. Було досить таки зручно підтримувати, бо дівча ростом височеньке, майже таке ж зависоке, як Лука. І худесеньке. Принаймні ― у талії. Лука помітив це, коли її обійняв. Здалося, що під рукою соломинка, а не тіло.

 ― Ну що? Так тобі зручно? ― глянув їй в обличчя. Дівчина ніби не з цього світу. Чорне, як смола, волосся, стягнуте у високий пучок, надто контрастувало з білосніжною, гладенькою шкірою обличчя. Від недавнього бігу на щоках ще ледь помітний рум’янець. Обличчя не кругле, скоріш овальне, з чіткими, виразними чорними бровами.

І носик, не зовсім рівний, а з невеличкою горбинкою.

Дивилася на нього великими темно - сірими очима, в обрамленні чорних вій:

― Може бути, ― попробувала ступити крок, ― Йдемо?

― Йдемо, ― Лука повільно пішов поруч, притримуючи її за талію, коли вона підстрибувала, щоб забрати вагу власного тіла з пошкодженої ноги. Відчув щось дуже схоже на вдячність за те, що не почув звинувачень у свою сторону.

Лука і так знав, що підвернула ногу через нього. Якби не погнався за нею, то все було б гаразд. До відчуття вдячності додалось відчуття провини.

Дівчина проскакала трохи шляху, і зупинилася.

― Все! Давай перепочинемо, бо нога так болить, що зараз вовком завию, ― відпустила Луку і пострибала до поваленого дерева. Всілася, заплющила очі. Лука не знав, чим зарадити. По тому, як закусила нижню губу, розумів, що насправді їй набагато більше болить, ніж вона хоче показати.

― Слухай, я придумав! Ти перепочинь трошки і я тебе на плечах понесу.

― Хочеш, щоб нас обох до лікарні забрали? ― дівчина не розплющувала очей. Розхитувалася у боки, як маятник старовинного годинника.

― Ти даремно так. Давай, залазь! Подивимось, ― Лука розвернувся до дівчини спиною і присів навпочіпки.

― Як мені на тебе залазити? ― розплющила очі, в яких відбилося здивування і нерозуміння.

― Ось так і залазь. Ніколи не бачила, як дітей на коркошах носять?

― Ну раз ти впевнений, що я дитина... ― дівчина піднялася, дострибала до хлопця, закинула одну ногу Луці на плечі, тоді другу. Лука почав підніматися. Її хитнуло назад, втратила рівновагу і з переляку зойкнула, вхопивши Луку руками за голову. Лука крекнув від несподіванки, як старий дід:

― Ей! Не буянь. Лиши мені хоч трохи волосся на голові.

― Я не хотіла, пробач, ― дівчина забрала руки з його голови, знову втратила рівновагу, вхопилась назад. Лука від того, що вона вовтузилася, ледь сам не впав.

― Давай свої руки сюди, ― вхопив вузенькі долоньки своїми і міцно стиснув.

― А тепер пішли. Дивись добре, щоб якась гіляка не стукнула тебе по чолі, бо я вгору не можу дивитися. А то ще крім ноги гулю на лобі матимеш і мене зі зламаною шиєю, ― останнє сказав, сміючись. Картину того, як дівчина лупиться чолом об гіляку, перед очима побачив, ніби наяву. Та виявилось, що не тільки у нього хороша уява.

 Відчув, що його плечі трусяться. Дівчина зайшлася сміхом так, що лиш попискувала. А за хвилю вже зовсім непристойно хрюкнула. Від чого зайшлася сміхом ще більше.

― Ой, спусти мене на землю, ― пискнула, і засовалась у Луки на плечах.

― Та що таке?

― Спусти, кажу, ― здорову ногу першою поклала на землю, тоді тримаючись плечей Луки, спустила на землю і другу.

― Я в туалет хочу. Не сміши мене більше, бо зараз впісяюся від сміху.

Лука отетерів від такої заявки. Вперше у житті почув такі слова від дівчини, а не від пацана. Якщо хрюкання ще якось пройшло повз його увагу, то ці слова ― ні. Не знав, чи ніяковіти, чи жартувати, чи просто зробити вигляд, що він саме так і розмовляє з дівчатами кожного дня.

― Відвернися, ― допоки Лука роздумував, як себе повести, нова знайома зникла у кущах. Він відвернувся, ще ошелешений такою розкутою поведінкою. Нарешті почув хрускіт гілок. Дівчина шкутильгала назад. Озирнувся, підійшов, щоб допомогти їй вийти на стежку. Остаточно вирішив, що реагуватиме на все так, ніби з ним таке  відбувалося кожного дня.

― Спробуємо ще раз? ― запитав.

― Давай, тільки вже мовчи.

Друга спроба виявилась більш вдалою. Дівчина вмостилася зручніше, міцно вчепилась в простягнуті Лукою долоні і вони неквапом попростували до будинків.

По дорозі розказувала різні історії, щоб час минав швидше. Лука був вдячний їй, що не розпитувала його ні про що, а розповідала більше про себе. Він уважно слухав і зовсім не помічав втоми.