Розділ 3. Надії на краще

Вистава пройшла на ура. Усі дев’ятикласники у той день відчували себе акторами – професіоналами.  Малеча з молодших класів аж пищала від захвату. Кожен із них по закінченню хотів сфотографуватися зі своїм  улюбленим персонажем.

Такий заряд енергії  у дітей, хоч до мережі приєднуй. І вчителька була на сьомому небі від щастя.

Цей клас, за виключенням деяких нюансів, просто ідеальний. Чи не вперше у житті,  їй так вдалося згуртувати дітей. Відчувала гордість від вдало виконаної роботи. І те, що бути вчителькою – це дійсно її покликання. Усі одне одного вітали. Керівники  молодших класів теж голосно висловлювали своє захоплення.

― Якщо так і далі піде, то підхопимо зіркову хворобу, ― жартувала з дев’ятикласниками. Відчувала себе сьогодні такою ж юною, як і вони.

Матвій теж радів, хоч і не залишився на привітання. Не брав участі й в імпровізованій фотосесії, бо мав власний задум. У класі швидко зняв костюм ведмедя, засунув у пакет, одягнув куртку і помчав до лікарні. Хотів Оксані розповісти, як усе пройшло. Вона бажала знати…Вже у лікарні, у коридорі перед палатою, в якій лежала Оксана, під здивованими поглядами санітарок, медсестер і лікарів, що снували туди - сюди, знову переодягнувся у костюм ведмедя. Витягнув з рюкзака невелику скляну баночку меду, з  наліпленою на ній   етикеткою зі звичайного аркуша в клітинку. «Для моєї бджоли» ― напис зробив власноруч.

І ось таким ведмедем завалився у палату. Оксана аж пискнула…

***

…Батько спочатку не зрозумів, яка  аварія, що за людина, до чого тут Матвій. Але бачачи бліде лице сина, не припускав і думки, що той говорить якусь дурню. Відколи сам  виховував хлопця, відтоді й сприймав кожну подію яка з Матвієм трапилася, як щось, що  варте дуже  пильної уваги.

От і зараз всадовив Матвія за стіл, і спокійно сказав:

― Синку, я розумію що у тебе сталося щось серйозне і дякую тобі за довіру. Але мусиш трохи мені пояснити, бо ніяк не впетраю, що саме сталося.

Матвій знову розказував, але вже повільніше. Як діставав Оксану, набридав їй, як вона від нього хотіла втекти, і потрапила під колеса автомобіля. Тато мовчав. З розповіді сина виходило, що дівчина жива і її забрали у лікарню. З полегшенням видихнув, не показуючи сину того, що думав про набагато гірші речі.

― Матвію, наступного разу ти оцінюй ситуацію хоча б на декілька кроків уперед. Якщо зможеш, звісно. Хоча я впевнений у тому, що зможеш. Оксана  ж хороша дівчинка, ви дружите, то чого тоді ти ображав її?

Ніколи не ліз у сердечні справи сина, та й Матвій не говорив з ним на цю тему взагалі. Але зараз не міг зрозуміти синової поведінки.

― Ой тату, то довго пояснювати. Та й ти не зрозумієш, ― Матвій почервонів, засовався на стільчику, ― Я не знаю що робити. Не знаю що з Оксаною. Це я у всьому винен,  ― занурив пальці у власну чуприну.

Тато помовчав.

― Давай спочатку дізнаємося, куди повезли Оксану. Чи у нашу лікарню, чи в обласний центр.  Запитаємо  у якому стані вона зараз, а тоді повідомимо її мамі, щоб вона не хвилювалася зайвий раз. Гаразд?

Матвій лиш кивнув головою. Тато набрав номер на мобільному, і вже через якусь хвилину, хлопець підказував йому, на якій вулиці та коли саме сталася аварія.

Оксану повезли таки у місцеву лікарню, численні забої, легкий струс мозку і зламана нога.  Все це батько переповів синові, тоді запитав, чи має Матвій номер телефону до Оксаниної мами. Матвій заперечно похитав головою, але раптом стукнув себе по чолі.

― До неї можна додому піти, я знаю де Оксана живе.

― Ну що ж, сину. Тоді вставай, поїдемо, ― батько і сам підвівся  з - за столу, швидко зібрався і разом з Матвієм вони вийшли у двір.  Там тато завжди паркував свої старенькі Жигулі.

На дзвінок довго ніхто не відчиняв. І коли вже Матвій з татом вирішили, що вдома нема нікого і вони заїдуть пізніше, замок у дверях гучно клацнув і вони відчинилися навстіж. На порозі стояла Оксанина мама.

― Я перепрошую, прийшла з роботи й трохи задрімала, ― жінка знала і Матвія і його батька. Першого, бо  раніше дуже часто з’являвся у них вдома. Тепер тільки  щось не видно. Ну а батька  Матвія, жінка  знала зі шкільних зборів. За усі роки навчання дітей, він  був єдиним мужчиною у їх жіночому царстві  та  завжди давав слушні й виважені поради. Коли вгледіла його зараз разом з Матвієм, чомусь пригладила розтріпану від сну зачіску. Здалося, що чоловік подивився на неї якось дивно.

Двоє пізніх відвідувачів привіталися.

― То що сталося? ― Оксанина мама не розуміла, чим завдячує їхньому

візиту.

― Валентино Григорівно, ви тільки не хвилюйтеся, ― батько Матвія почав здалеку. І одразу ж зрозумів, що вчинив неправильно. Жінка після його слів вхопилася за серце, і зблідла обличчям.

― Ні, ні! Все гаразд. Просто ваша Оксана потрапила в аварію. Вона жива, вже у лікарні. Забої, зламана нога і легкий струс мозку, ― Матвіїв тато випалив це скоромовкою, щоб у жінки не склалося власне бачення ситуації. Те, як відреагувала Оксанина мама на сказану ним погану новину чоловіка вразило до глибини душі. Вона не істерика, не заламувала рук. Навіть сльози не зронила. Сказала, що зрозуміла і вже їде до Оксани у лікарню. Запитала, куди саме її повезли й зникла у глибині квартири. Коли через  декілька хвилин Валентина Григорівна вийшла у коридор то  побачила, що там її чекають ті ж  відвідувачі. Здивовано  повела бровами.