Розділ 6. Лука

Лука  відчував спиною насмішкуватий погляд Романа. Та чомусь вже байдуже. Зі школи вилетів швидше вітру. Вхідними дверима гримнув так, що ледве у петлях втрималися.

«Лука, я кохаю його! Прошу перестань!... «Лука, я кохаю його! Прошу перестань!» ― Андріянин голос відлунням гуляв у голові, шумів у вухах, стелився пеленою перед очима. Куди йшов, навіть не бачив. Дихав важко. Так хотілося кричати, вирвати криком той біль, що розливався по тілу. Спам’ятався біля спортклубу, де тренувався віднедавна.

 Зайшов усередину. Кілька присутніх у залі людей, повернули до нього голови, відволікаючись від тяганини гантель. Лука начепив вираз байдужості на обличчя. Багатьох у залі уже знав. Для чого зайві питання?

 Інструктор вгледів хлопця  і простував до нього через увесь зал, привітався міцним потиском  юнакової долоні своєю ведмежою лапищею, здивувався, що той прийшов не на свою годину.

― Так сталося. Випадково зовсім. Ви не проти, якщо я трохи розімнуся? ― Лука  не чекав, коли інструктор дозволить. Одягнув боксерські рукавиці і підійшов до груші. З кожним ударом об грушу виплескував лють, що назбиралась у ньому за ті лічені хвилини, проведені у школі. Бездумно товк кулаками, зціпивши зуби, лиш час від часу гарчав пораненим звіром. Боксував до оніміння у м’язах. Лиш тоді спинився, впав на мат і, важко дихаючи, затулив рукою очі.

Чи можуть мужчини плакати? Мужчини не плачуть, скажете ви. А юнаки? Юнаки плачуть? Вже не малі діти, але й не дорослі мужчини, чи плачуть вони?

Я вам розкажу, що часто доводиться мені бачити.

А бачу я і юнацькі, і дорослі чоловічі сльози, які так не схожі на сльози прекрасної половини людства. Вони не течуть тоненькими струмками по обличчю. Від них не мокріють щоки.

Ті сльози скупі. Не одразу й помітні. Їх може бути одна, дві ― не більше. Ті сльози ― як прозоре скло. Тверді, збираються у кутиках очей і там муляють твердими камінцями. Кожна та сльоза ― це шмат вирваної душі. То ж знайте мої любі  ― і юнаки, і дорослі мужчини, теж плачуть. І ті скупі сльози, які мало хто й помітить, рвуть їхню душу на шмаття, змушують відчути нестерпний біль.

Та хто з них у цьому зізнається? Ніхто.

От і Лука, теж затулився рукою, щоб ніхто не бачив тих скупих сліз. Віддихався. У грудях відпустило. Встав з мату і, не прощаючись з інструктором, вийшов на вулицю. Додому повернувся вже у сутінках. Лук’янові  почуття  прислухалися до вимученого тренуваннями тіла і на якийсь час затерпли, задерев’яніли. В душі знайшли собі таємний сховок, залізли туди й не давали про себе знати.

Відмовився від вечері, запропонованої мамою. Швидко поробив домашні завдання і влігся спати. Хотів забутися, але не тут то було.

Хлопець крутився у ліжку до опівночі, думав про Андріяну, хоч усіма силами намагався про неї не думати. Сон таки прийшов і неквапно стулив йому повіки вже ближче до ранку.

***

Сонце світило просто в очі. Лука точно знав, що це він іде по полю. Ось його ноги у білих кросівках. Ось шорти, які тільки минулого літа купив.

«Але чому зараз літо? Та ж ніби за вікном ще вдень була зима?»

Десь то питання згубилося у далині. Хлопцю було легко. Навкруги така краса. І Андріяна он попереду, біжить по травах у своїх коротеньких джинсових шортах, озирається на нього і сміється, що він не може її наздогнати. Лука намагається, але чомусь пришвидшити ходу не вдається. Ноги хочуть іти неквапно. Оминаючи усі  підозрілі місцини. А тут і зовсім зупинилися.

Вдивлявся уперед, хотів крикнути, щоб зачекала на нього. Та попереду Андріяни вже не видно.

«Ну ж бо?» ― спонукає Лука себе йти далі. Та ні. Нічого не виходить. Встав, як вкопаний.

І тут раптовий дівочий крик розірвав тишу…

***

Лука прокинувся. Ще якусь хвилю не розумів, що то все йому наснилося. Серце колотилося так шалено, ніби хлопець стометрівку пробіг за секунду. Вхопив з тумби біля ліжка мобільний, увімкнув екран. П’ята ранку.

Заснути вже не зміг. Знову крутився, перекидався з боку на бік. Дивний сон не йшов з голови. І так було, аж допоки не задзвенів будильник у телефоні. «Пора вставати й збиратись у школу…»

Лука збирався неохоче. По перше ― що не виспався. По друге ― що не дуже хотілося випадково побачити задоволену морду того придурка.

― Ти себе нормально почуваєш? ― мама за сніданком приклала Луці руку до лоба.

― Мам, та нормально все. Просто не виспався, ― Лука відхилився від маминої долоні.

― Дивись мені, ― покивала пальцем мама, ― Все одно одягнись тепліше. Сьогодні мороз на вулиці. Ага! І ще одне… Левко приїде з Анею після обіду. Якщо хочеш з ними зустрітися, то одразу після уроків дуй додому. Вони не на довго. Ані в лікарню треба. І ти, батьку, чуєш?

― Угу, ― погодились обидва одночасно. Лука доїв яєчню і підвівся з-за столу.

Брат  одружився два роки тому і жив з молодою дружиною у селі, недалеко від райцентру. У них і дитинка на світ ось-ось мала з’явитися.

«Будеш скоро солідним дядьком!» ― жартував Левко у ті свої, нечасті тепер, приїзди до батьків у гості. Лук’ян скучив за братом. Не вистарчало йому мудрих, дорослих порад. Батькові ж ніколи нічого не розказував. Потреби такої не було, коли брат поруч. Та сьогодні він і у  брата питати поради не буде. Бо що брат порадить, коли йому ніхто не зраджував. Та і як Лука пояснить, що коїться у нього на душі? Він же не дівчина, щоб нити та носом хлюпати. Вже соромився своїх учорашніх скупих сліз. Сам розбереться.