Розділ 5. Зламана  іграшка

«Принцесо, готова? Виходь!» ―  Андріяна читала і від радості дівоча душа шаленіла.

 Ті Романові повідомлення!.. Ну нічого в них такого не було, а так приємно, аж танцювати хотілося.

Швидко накинула на себе куртку у коридорі і взула черевики. Потрібно щось мамі сказати. сварка сваркою, але просто піти і гримнути дверима собі б не дозволила.

Зі спальні батьків доносився якийсь шум. Щось рівномірно гуділо, клацало. До того щось додавалося мамине бурмотіння. Заглянула у шпарину нещільно причинених дверей. Мама сиділа до них спиною, і … Мама сиділа за швейною машинкою.

«Нічого собі! Де вона її взяла?» ―  Андріяна зайшла у кімнату.

― Що ти робиш? ― спитала трохи  грубувато, з нотками тієї  образи, що сиділа у ній вже два дні. Хай мама знає, що Андріяна не буде нормально до неї ставитися і ніколи не пробачить.

― Якщо ти не помітила, то я шию, ― Надя  не звернула уваги на тон доньки. Всю увагу зосередила на голці, що рівномірно пірнала і виринала з тканини. Жінка раділа, що у неї все виходило.

 «Ще не забула, як шити. Є  порох у порохівницях!» ― рівний рядочок на тканині милував око.

― Твоя мама планує стати професійною швачкою. Подобається тобі це чи ні,― Надя знову натиснула педаль і машинка рівномірно загуділа.

― Ну, успіху! Я з Оксаною на дискотеку,― Андріяна підвищила голос, щоб мама почула. Та лиш кивнула. З головою занурилася у розпочату справу.

Андріяна вирішила, що справу зроблено. Вискочила у коридор і бігом по сходах униз. І так Роман довго її  чекав.

Ще на першому поверсі почула гучну музику. Вийшла на вулицю, озираючись.   Романа ніде не було видно.

«Знову десь заховався» ―  усміхнулася.

Перед під’їздом стояла іномарка, з якої  гучно лунала музика. Затемнене  скло на задній боковій  дверці опустилося і звідти висунулася Романова голова. Перекрикуючи музику, заволав:

― Мала, заскакуй!

Андріяна  стояла якусь секунду ошелешено. Тоді підійшла і відчинила дверцята. Музика в салоні автомобіля розривала динаміки. Запах сигаретного диму, змішаного ще з чимось, схожим на палену траву, вдарив у ніздрі. Роман посунувся, звільняючи місце для неї. Всілася, хлопнула дверкою. Серце вискакувало з грудей.

«То ж зовсім все по дорослому!»

Роман вальяжно відкинувся на спинку сидіння, закинув руку їй на плечі, злегка обіймаючи. Нахилився до Андріяниного  обличчя, злегка притулився теплими губами до Андріяниних уст, що встигли набратися холоду на вулиці.

― Класно виглядаєш, ― дихнув на дівчину  м’ятою, змішаною з чимось алкогольним.

― Дякую. Переживаю, що мене у клуб не пустять, ― Андріяна зніяковіла.

― Ха! Чуєш, старий? У клуб її не пустять, ― Роман засміявся. Водій  лиш зневажливо посміхнувся.

― Принцесо, зі мною тебе пустять усюди,― Роман знову звернувся до Андріяни, ― Старий, це Андріяна. Андріяна, то мій кореш ― Артем.  А то ― Олька.  Олюнь, ану, повернись до нас, чого дуєшся? ― штовхнув  злегка у плече дівчину, що сиділа на передньому сидінні біля водія.

― Сьогодні Артем  тебе задовольнятиме. Нє, Артоха? Задовільниш даму? ― гучно обоє розреготалися. Дівчина  не повернулася, лиш підняла руку жестом, у вигляді виставленого середнього пальця, показуючи своє відношення до розмови. Жувала жуйку, час від часу прикладаючи до рота пляшку  з темною рідиною і кивала головою у такт музиці.

Андріяна підозрювала, що у пляшці точно не кола. І жест цей не зрозумілим був. Чи їй адресований, чи хлопцям? Тим не менш, вирішила не зважати, усміхнулася і голосно вимовила:

― Дуже приємно познайомитися.

― Чуєш, Олюнь? Андріяні приємно з тобою познайомитися, ― Роман розреготався і знову злегка штовхнув дівчину у плече. Та не звернула на це уваги.

― Давай, рушай вже. Чи до ранку будемо тут стирчати, ― зневажливо кинула водієві.

― Ольк, ну ти чо? Яке до ранку! Считай, ми вже у клубі, ― водій вихопив у неї з рук пляшку, добре до неї приклався, а тоді рвонув з місця, аж гальма завищали. Андріяні стало лячно.

― Він тільки що вжив алкоголь? ― злякано зашепотіла Роману у вухо. Той усміхнувся.

― Мала, чо ти паришся? Розслабся! Старий веде тачку, як профі. Чи п’яний чи тверезий. Давай, випий і ти зі мною пивасика, га? ― невідомо звідки у Романа в руках дві пляшки пива. Андріяна заперечно замотала головою. Не вживала досі ніякого алкоголю.

― Я не буду, то шкідливо,― невпевнено забурмотіла.

― Чого ти? Татка з мамкою боїшся?  Це всього лиш пиво! Спробуй, якщо не сподобається, то заставляти не буду. Щоб матуся не сварила, ― насміхався Роман. Всунув Андріяні до  рук відкорковану  темно-зелену пляшку. Водій глипнув  на них в дзеркало заднього виду і загиготів.

Андріяна  від задки про батьків спохмурніла. Знову він нагадує їй, що вона ще дитина. Та у неї в житті стільки всього сталося, що не кожна доросла людина витримає. Доведе йому, що вже зовсім самостійна і має на все свою думку.

Вхопила пляшку, притулила до губ і добряче відсьорбнула. У роті розлилася гіркота. Ледве проковтнула. Але відступати не збиралася.