Розділ.4. Жити далі

"Якщо так далі піде, то моя нервова система не витримає! Добре, що Роман пообіцяв забрати мене ввечері розвіятися! Хоч трохи забуду про той дурдом, який твориться зараз зі мною" ― Андріяна повзла додому зі школи не швидше черепахи. В уяві бачила заплакане мамине обличчя.

"Ох, як я маю це все пережити? Цікаво, а як там Лука? Треба було таки наважитися і сказати йому раніше. По дурному вийшло!"

Дівчина особливими докорами сумління не дуже мучилася. Чомусь собі гадала, що Лука пересердиться, і вони запросто будуть собі спілкуватись і далі. Але, виключно, як друзі.

"А що тут такого? Не винна ж я у тому, що не відчуваю до Луки того, що відчуваю до Романа" ― переконувала себе. Скрип снігу під ногами у всьому з нею погоджувався.

На півдорозі додому Андріяна  перекинула свої думки на батьків.

"А може вони посварилися через щось вчора, от мама й кинула про розлучення спересердя. Але ж тато говорив… Ну, може він і має якийсь грішок за собою, але щоб мама його не пробачила? Такого просто не може бути. Прийду зараз додому, а там вже сімейна ідилія і тато з мамою, як і завжди, усміхнені" ― така думка вчепила Андріяні крила за спиною. Пришвидшила кроки.

Двері квартири відчинила власним ключем. У квартирі тихо. Лиш з кухні чувся тихенький мамин спів та пахло чимось смачним, ванільним.

"Ну? І що я казала?" ― від радості дівчина шпурнула рюкзак у кут коридору і влетіла на кухню:

― Мам! ― звернулася до матері з хитринкою в голосі. Усмішка, що з'явилася від здогадки, розійшлась на обличчі.

― Привіт доню! Їсти будеш, ― мама повернулась до Андріяни й собі усміхнулася у відповідь. Здавалась дівчині щасливою.

"Ну точняк! Помирилися!" ― Андріянина душа співала. Навіть не переодягнувшись у домашній одяг, аби як сполоснула під краном руки і всілася до столу.

Мама поставила перед нею тарілку ароматного борщу, з острівцем густої сметани посередині.

― Мммм! Яка смакота! ― Андріяна вхопила ложку і взялася уплітати за обидві щоки.

― А тато на роботі?

― Не знаю, мабуть!― мама відповіла спокійно, однак Андріяна напружилася. Надія на примирення батьків похитнулася.

― Ви що, не помирилися? Ти ж така сьогодні щаслива…― спитала, якось невпевнено ковтаючи останні слова.

― Доню я з ним і не буду миритися. У нього своє життя, у мене своє. Але ти ж бачиш, нам з тобою добре удвох і без нього! Хіба ні?― мама всілася за стіл навпроти Андріяни та, підперши рукою своє гостре підборіддя, дивилася на Андріяну.

Дівчина перестала їсти. Злість знову заволоділа розумом.

― Добре? А що тут доброго? Ти ніде не працюєш і навіть поняття зеленого не маєш, що таке «працювати». Як нам добре буде житися? Як? Мені йти на роботу? А освіта? А нормальне забезпечене життя? Де його тепер узяти? ― дівчина підвищила голос. Ледве втрималася, щоб не зірватися на крик.

― Послухай мене доню! ― мамин голос прозвучав впевнено і на диво твердо, ― Я розумію тебе. Ти переживаєш за гроші. Але тато буде тебе й надалі забезпечувати. Він тобі сам говорив. А я роботу вже шукаю. Нічого майже у твоєму житті не зміниться. От побачиш. І не потрібно зараз влаштовувати істерики. Гаразд? Мені прикро, що тебе цікавить тільки матеріальна сторона. Такого я від тебе не чекала. Мені теж непросто, але ж я істерик не влаштовую.

Андріяна відсунула тарілку від себе якомога далі.

― Дивно, через кого тобі непросто? Це ж не я сказала вам розлучатися. Я вже наїлася, ― буркнула, встаючи з-за столу. Навіть не подякувала, розвернулася і пішла до себе у кімнату. Мама так і залишилася сидіти за столом.

Слово "Зрада" Андріяні здавалось схожим на укус комахи. Невеличкої такої комашки, від укусу якої на шкірі таки робиться червона пляма і свербить якийсь час. Але ж це не страшно. Потім усе зникає, ніби й не було нічого.

Та хіба ж можна людині, яка всією душею кохає іншу, безмежно їй вірить, віддає усе найкраще, що є у неї, вважати зраду тією невеличкою, майже нешкідливою комахою?

Ні. От і для Наді та чоловікова зрада була не комахою, а отруйною величезною змією, від укусу якої згинуло кохання. Замість нього у душі залишилася сама лиш випалена отрутою  пустеля. І жити й далі зі зрадником,  прикидаючись, що нічого не сталося, це те ж саме, що без жодної краплини води у тій  пекучій пустелі виростити хоч би якийсь пагінець довіри та поваги. Майже неможливо. Повірте, я знаю, про що говорю, бо бачу часто ту загибель.

Що юна душа, яка пізнала перше кохання може знати про зраду? Нічого. Андріяна, бувши такою юною, з легкістю зрадила, навіть не підозрюючи про це. Дівчина ще не пізнала відчуття шаленого болю від зради рідної людини, то що їй до інших? Тому й дорікала матері, що та не пробачила татові.  

Та що ж це я у філософа граюся. Вам цікаво, що буде далі? Тоді продовжую історію…

***

Наді було важко. Розгубилася від свого ж рішення. Назад нічого міняти звісно й не думала. Ну не могла вона, як радила Леся, закрити на чоловікові гулянки направо і наліво очі. Не могла. І пробачити  навряд чи змогла б, якби він того пробачення просив. Але ж він навіть не просив. Мабуть, давно чекав нагоди, щоб самому розповісти, а вона, Надя, тільки пришвидшила той процес.