Розділ 3. Втрата

Лука  прокинувся  раннім ранком і поспіхом почав  збиратися. Сьогодні їде  в обласний центр на змагання. Так ті змагання йому зараз були невчасними!

Ще  декілька тижнів тому хлопець  дуже радів, що серед шкіл району виборов перше місце. Тренер його нахвалював. Обіцяв, що хлопець  колись обов’язково буде захищати честь України на Олімпійських іграх, якщо темп втримає.

А зараз усе здавалося невчасним. І на то була причина.

Вчора, пізно ввечері, почув розмову своїх мами з тата. Не хотів підслуховувати, але вже так вийшло, що прийшлося.

Йшов до себе у кімнату і завмер біля дверей  вітальні. Бо йшлося про Андріяну.

 Мама розповідала, що батьки Андріяни розлучаються. Тітка Надія сама Лук’яновій мамі тільки що сказала. Телефоном. Тато мовчав, уважно слухав, а тоді й видав:

― Та того давно треба було чекати. Я ж бачив, що йому останнім часом сім’я не в голові. Але що тут скажеш, коли від нього тільки й чуєш: «Життя одне! Ні в чому собі не відмовляй». Він колись не був таким. Поки та дівиця до них на фірму не прийшла, ― то йшлося про Андріяниного тата. Лука був упевнений на сто відсотків. Був шокований.

Коли ж почув, що Андріяна вже знає про розлучення батьків, аж у піт кинуло.

«Як вона бідолашна це сприйняла? Який же в неї батько !..  Ніколи б не подумав!»

Лука потягнувся було за  мобільним, але одразу й передумав. Пізно вже. Та й що телефоном скажеш? Ні обійняти, ні пригорнути до себе. Він краще завтра, одразу після змагань, заскочить у школу і вже там з Андріяною поговорить.

***

«Як же важко  збиратись до школи сьогодні!» Андріяна тільки прокинулась, одразу згадала вчорашнє. Не хотіла нікого з батьків бачити. Тихцем умилася, натягнула на себе перше, що у шафі знайшлося, і вискочила в коридор. Навіть не снідала.

Йшла поволі  засніженим тротуаром. Не звертала уваги на красу, що навколо неї розкинулась. Того дня  природа  зло з неї пожартувала. Бо  ранок понеділка був втіленням Андріяниних недавніх мрій.

Снігу насипало стільки, що він товстим шаром влігся на гілля, пригинаючи його долу. Засліплював очі, сяючи на сонці тисячами блискіток. А під ногами поскрипувало. Ще й небо голубе. От хіба тільки Романа поруч не було.

Однак  дівчині сьогодні було не до казкових краєвидів. Казка у її житті закінчилась вчора. Закінчилось життя нормальної дитини у нормальній, благополучній сім’ї.

Вже вкотре думками поверталась  до подій вчорашнього дня.

«А що буде, як в школі дізнаються?»

Одразу уявила ті погляди. Жалісні ― вчителів, співчутливі – однокласників. А поза плечима ― постійні перешіптування. Може хтось за спиною у неї  й зрадіє. Скаже, що нарешті не буде задирати носа. А то каталася як сир в маслі.

«Докаталася!» ― гіркий смак початку нового життя отрутою проник у таку ще юну свідомість.

У класі кинула коротке:  «Усім привіт!», і тихо сіла за парту. Хотіла бути невидимою. Вийняла з сумки підручник з історії та вдала, що перечитує параграф, який був домашнім завданням.

Воно, звичайно,  зрозуміло, що ніхто нічого з однокласників не знав, але Андріяні здавалося, що на неї усі дивляться.

Добре, що вже почався урок. Дівчина намагалася хоч трохи слухати вчителя, щоб  відволіктися від важких думок. Однак це вдавалося їй дуже зле. Час від часу  ті думки давали про себе знати і на очі наверталися сльози. Тоді мусила низько згинати голову, щоб ніхто цього не помітив.

На перервах виходила з подругами у коридор, але участі у розмовах майже не брала. Хіба то вже було конче потрібно.

В їдальню Андріяна пішла перед останнім уроком. Дівчат с собою не покликала, бо вони поїли скоріше. Андріяні ж не хотілося їсти зовсім. Ні тоді, коли подруги тягнули  її  з собою, ні зараз. Однак  подумала, що вдома на кухні однозначно зустрінеться з мамою,  а цього їй зовсім не хотілося. Не хотілося тих маминих пояснень. Що вони будуть, Андріяна не сумнівалася. Не хотілося чути все погане, що мама скаже про тата.

У їдальні насилу впхала у себе куплену їжу. Тішила себе думкою, що вдома знову можна зачинитись у своїй кімнаті й не бачити нікого. Було бридко.

Вийшла з їдальні, коридором прямувала до сходової клітки.

― Ей! Принцесо! Чого не дала знати, що вже у школі?

«Роман!» ― зовсім про нього забула.

Точно! Обов’язково розрадить її, бо він такий дорослий, самостійний і розумний! Може порадить, що батькам сказати такого, щоб все в Андріяниному житті залишилось так як є. Щось, та й вигадає. Серце пришвидшило рух.  Андріяна зупинилася, повернулася на голос. Роман йшов від вхідних дверей.

«Знову уроки прогулював!» ― чомусь подумала.

― Мала, ти що, ховаєшся від мене? Привіт! ― спинився біля неї.

― І тобі привіт! Не ховаюся. Просто у мене таке сталося! ― голос зрадницьки забринів. Хотіла заплакати.

― Е, мала! Чого ти? Ану розказуй, що там у тебе? Ніготь зламала? ― по дурному пожартував і, обійнявши Андріяну за плечі, підвів до найближчого підвіконня. Оперся на нього, вхопив Андріяну за плечі й зазирнув просто в очі.