Розділ 2. Неприємна новина

Під кінець тижня Андріяні стало краще. Впевнено  йшла на поправку. Температури,  вищої ніж тридцять шість і шість вже днів два, як  не спостерігалося.   Лиш слабкість у тілі нагадувала про хворобу. 

Лука просиджував біля неї  після уроків майже кожного дня. І з дня у день, ті відвідини тривали  все довше і довше. Пояснював дівчині теми, котрі вчили того тижня. Допомагав з домашніми завданнями.

Розказував усе до дрібниць, що за день у школі траплялося. І про виставу, яку для молодших школярів готували,  не забув. Усі учні 9-А класу погодилися з ідеєю вчительки. Вистава мала бути за мотивами казки «Рукавичка»,  але за сучасним сценарієм. Сценарій вони самі мали підтягнути до сучасності. З ґаджетами та іншими новомодними штуками.  Андріяні виділено у виставі  одну з головних ролей. Лисичкою буде.

Придумувала разом з Лукою свої слова. Репетирувала. То було смішно.

Лиш, коли на дворі темніло, Лука з неохотою прощався. В суботу  Андріяна вже зовсім нормально себе почувала і спокійно у понеділок могла йти у школу.

Раділа цьому, як ніколи. Там побачить Романа. Він не телефонував більше. Може, не хотів турбувати. От здивує його в понеділок!

 І байдуже, що Луці ще нічого не сказала. Якось та й буде!

***

В суботу , як і вирішили, Аліна з Оксаною   та Настя з Вікою, зібралися до Андріяни в гості. Накупили смаколиків на скинуті до купи залишки кишенькових грошей  і вже стояли під дверима Андріяниної квартири. Двері відчинила тітка Надя.

― Ми до Андріяни! Вітамінів їй принесли!  ― Настя у   своєму репертуарі. Кожне речення ― надзвичайна подія, яку із захватом потрібно озвучити. Віка, як доказ, підняла вгору торбинку з мандаринами.

Тітка Надія, завжди така весела, цього разу втомлено зітхнула:

― Заходьте, якщо вже прийшли.

Дівчата перезирнулися. Не дуже це виглядало, як запрошення! Але Андріянина  мама вже не звертала на них жодної уваги,  зникла за дверима кухні, залишивши вхідні двері навстіж відчиненими.

Дівчата ще раз ніяково переглянулися між собою. Настя набралася сміливості і першою зайшла у квартиру. За нею усі інші. Швидко познімали з себе  верхню одіж і завалилися в Андріянину кімнату. Та вирячила очі:

― Ну нічого собі! Оце так сюрприз! Хоч би телефоном хто словом обмовився! Партизани! ― обійняла кожну. Замість поцілунку – щока до щоки.

― Та я ледве втрималася,― заверещала Віка. Дзвінкий сміх розлетівся кімнатою. Подруги ще з першого класу  знали, що вона не в змозі втримати жодної таємниці.

Оксана  пожартувала, що Віка заклеювала собі цілий тиждень рота суперклеєм.  Навіть учителі від неї нічого не домоглися, коли викликали до дошки. Дала обітницю мовчати і все тут. Дівчата знову вибухнули реготом.

Андріяна швиденько організувала усім чай. Теревенили про все на світі. Але найбільше ― про виставу.

― Тобі добре, ти лисичка! ― Настька дула губи,― а я жаба! Фу! Я цих створінь так боюся!

Обговорювали, де візьмуть костюми. Що Матвій буде ведмедем, а Оксана бджолою.

― Дівки, ви подуріли! Та де ж бджоли взимку? ― Андріяна пирхнула.

― Вчителька дала добро на ноу-хау в сценарії. У нас бджола летіла у теплі краї і заблудилася. І мусіла бідолаха аж до зими блудити, змерзла вся. А тут рукавичка і ведмідь,― з серйозним обличчям сказала Аліна.

― А то нічого, що бджоли не літають у теплі краї? ― Андріяна вже душилася від сміху.

― Ай! Ти що,  розумна  така? У нас літають! Знаєш, яке ми Оксані жало приробимо! Як штрикне ним Матвія! ―  Аліна вдала, що сердиться. З дівчатами реготали до сліз. Тоді всілися вигадувати костюми.

― Я хочу бути сексі – кішкою, ― фантазувала Віка, вигинаючи спину.

― Віка, ну ти взагалі даєш! Це ж малі діти!― Оксана остудила фантазію подруги.

― Та знаю я! Знаю. Але ідея прикольна, скажи?

Засиділись в Андріяни до пізньої ночі.

***

У неділю до церкви Андріянина мама пішла сама.

Дівчина прокинулась зранку від криків, що долинали зі спальні батьків. Слів не розібрала, але в основному кричала мама.

«Як дивно! Батьки ніколи майже не сварились. Що у них там не так?»  ― поки піднялася, дістала з під ліжка капці (і як примудрилася зашпурнути їх туди?), почула, що вхідні двері гримнули. Певно батьки вже пішли. А доньці сьогодні від них потурання. У церкві досить прохолодно. Хвилювалися, мабуть, щоб Андріяна  знову не застудилася.

Про всяк випадок постукала у двері спальні. І яким здивуванням для Андріяни стало басовите татове: «Заходь!»

― Тату, а чому ти до церкви з мамою не пішов?

― Не пішов та й усе. Ти щось хотіла? ― тато сидів у кріслі з телефоном у руці. Був нервовий. Ніколи на Андріяну не підвищував голосу. До сьогодні ― так точно.

― Та нічого. Просто чула, як ви з мамою сварилися. У вас все добре?  ― Андріяна знітилася.

― Тобі вчулося. Іди відпочивай. А то завтра вже до школи, ― батько говорив усе це, не підводячи погляд на Андріяну. Мелодія у його  телефоні сповістила про те, що надійшло  повідомлення. З кимось переписувався.