Розділ 5. Не завжди цінуємо

Оксанин щоденник не втримав своїх таємниць. Чого – чого, а Оксана такого не очікувала. Та що там говорити,  про таке навіть не замислювалася. Хоча, почасти, сама була у тому винна. Той щоденник лежав на видному місці і Оксані здавалося, що нікому до нього не було ані найменшого діла. Ні сестрі Мар’яні, ні мамі. Колись, як тільки  Оксана завела  щоденника, вона його  ховала, щоб бува ніхто не підгледів викладених на папері  її думок. Думала, що усім так і хочеться дізнатися, що там, у ньому написано. Та з часом зрозуміла, що нікому то зовсім не цікаво. Тому й думати забула про якусь там схованку для того щоденника.

А тут ― сталося…

Матвій напросився після школи до неї у гості. Оксана почасти, в передумовах для Матвієвої  настирливості, брала активну участь. Все почалося з тої злощасної геометрії , яку Матвій ніяк не міг второпати. Оксану це злило. На перервах пояснити не змогла. Лиш кидалася образливими словами:

«Ну і чого ти такий тугодум! Ну вже так, як я пояснюю, то певно самий тупий  баран креслив би ті куби з закритими очима!»― аж бризкала слиною зі злості.

Матвій не ображався. Слухав уважно, роздумував, від тих  роздумів аж пихтів, але так і не зрозумів пояснень. Про що Оксані без вагань повідомив. Вже було хотів подякувати і злиняти до хлопців. Вони якісь стрілялки зарядили, але Оксана запосілася.  

Вже, тут, зараз і негайно, він мав зрозуміти ту капосну задачу з геометрії! Чого так вперлася, не розуміла. Злила Матвієва недалекість.

«Ну чого Лука ту геометрію лузає, як соняшникове насіння, а Матвій мичить біля дошки,  ніби теля на припоні.  А всі сміються» ― Оксані на уроці аж соромно  за нього стало.

З недавніх пір та невдоволеність Матвієвою поведінкою, і порівняння його з Лукою, стали постійними Оксаниними супутниками. Не могла з собою нічого вдіяти.

Матвій від пояснень був вже далеко

― Слухай, Ксюшка! Давай я після уроків до тебе забіжу і ти мені ще раз все гарно поясниш. Давай?

Оксана здалася. До цього часу однокласників до себе до дому не запрошувала. Але Матвія можна. Тим більш, що сестра вже півроку як винайняла зі своїм нареченим окреме житло і кімната повністю у розпорядженні Оксани. Вдень, коли мама на роботі.  Вночі для мами виділений Мар’янин диван.

Оксана вдома швидко перевдягнулася.

― Їсти хочеш? ―  Оксана спитала для годиться. Бо вже розігрівала  картоплю та декілька котлет  у сковорідці на плиті.

― питаєш таке.  Звичайно хочу, ― Матвій дивився як Оксана швидко зі всім порається. Картопля з котлетками вже парували у тарілках. Чай заварено. Хлопцеві подобалась її моторність. Любувався. Чомусь згадав, як мама у дитинстві йому готувала їжу. Дбайливі мамині руки встигали його погладити по голові.  Відігнав від себе сумний спомин: «Мама на небі і хай їй там буде добре!».

― Дякую, ―з такою теплотою в голосі сказав це слово, що Оксана аж почервоніла. Коли поруч не було Луки, вона знову ставала тією Оксаною, якою була улітку.

Приємно було дивитися, як Матвій уплітає картоплю за обидві щоки. Ще раз подякував, коли на тарілці нічого не залишилося. Підсунула йому горнятко з чаєм і печиво, що Матвій по дорозі купив.

― Після такого обіду, думати вже не хочеться, ― Матвій сповз зі стільця ― Може ми перенесемо ті пояснення?

― Ага, зараз. Іди в кімнату, і розкладай книгу і зошити, а я зараз.

Оксана домила посуд. Витерла насухо і поскладала на полички. В тому випадку  була педантом.  Нарешті пішла у кімнату. І завмерла за спиною у Матвія, бо той сидів за столом і читав…

Я думаю ви усі здогадались, що він читав?Саме так!

Матвій читав Оксанин щоденник. Вона ж його залишила розкритим на столі вчора увечері. Забула про це начисто.  

Оксана почервоніла. В голові проскакував один запис зі щоденника за іншим.

«Там же про Матвія нічого хорошого.  І… О, Господи! Там про Луку стільки всього!»

Підійшла до столу ближче , зупинилась біля Матвія, зіщулилася, ніби чекаючи удару. Що робити, не знала. Вирвати щоденник і кричати, для чого він його читав, бо це особисте? Ну і що це їй дасть? Усе, що необхідно, він вже прочитав. Ті записи Оксані зараз здалися такими дурними!

― Матвій, я…― тихо, майже пошепки сказала тих два слова і замовкла. Збиралась з духом.

― Дуже цікаво написано! Я б Оскара за такий сценарій вручив,― Матвій закрив щоденник, підвів очі на Оксану. За хвилю вже піднявся з крісла.

― Дякую, Оксано, за обід. Буду винен. Гадаю, що мені вже час. Маю роботу вдома.

«Оксано» різало слух. Нема  Ксюшки, Ксеньки, Сяні.  Є лиш така неприємна  суха «Оксана».  Це дійсно був той удар, якого Оксана очікувала. Удар словами, інтонацією, поглядом. Вдарив боляче. Зіщулилася ще більше від того душевного болю. Сказати не мала що.

Матвій в коридорі швидко одягнув куртку і шапку. Ще швидше взувся.  Оксана стояла ні жива, ні мертва. Лиш очима кліпала.

― Матвій, ті записи нічого не значать, ― вже біля вхідних дверей намагалася йому щось пояснити.

― Ну не значать, так не значать! Хіба ж я щось тобі кажу? ― байдуже кинув. Дивився десь убік. Попрощався коротко, без звичного для Оксани поцілунку, і закрив за собою двері.