Розділ 4. Муки вибору

Мелодія мобільного вже втретє розірвала  на клапті тишу у кімнаті. Андріяна лежала на ліжку, обклавшись подушками та м'якими іграшками, і не хотіла навіть ворушитися. На мамине запитання: «Чи не захворіла часом?» ― заперечно похитала головою.

Ні. Не захворіла. Тілом не захворіла. Захворіла душа. І хвороба та зветься коханням! Та хіба ж мама зрозуміє? У неї зразу знайдеться відповідь: "Тобі рано про це думати. Добре вчися, а про кохання згадаєш, як подорослішаєш!" І як після таких слів щось їй розповідати? Як тут пояснити, що ти вже настільки доросла, що можеш закохатися?

Нарешті дівчина змусила себе глянути на телефон. Це Лука. Андріяну кинуло в жар.

"Що йому сказати? Як йому сказати? Чи говорити взагалі?"

Не відповісти на дзвінок, теж не вихід. Коли Луці щось потрібно від неї, то запросто може прийти до неї додому. То краще вже телефоном поговорити.

― Привіт. Я спала. Не чула твоїх дзвінків, ― здалося, що відповіла спокійно. Вислухала, що відповів Лука. Він дзвонив з двох причин. Спитати, чи все з нею гаразд і, якщо гаразд, то може вони б прогулялися. Погода класна. Хоч і пізня осінь, але бабине літо зробило свою справу. Вулицями люди в одних кофтинках шастають. І це у листопаді! Дехто навіть ризикнув і вийшов на вулицю у футболці.

― Щось я не дуже...

― Треба користатися з цієї погоди. А то потім як задує снігом, ― Лука відчув Андріянине вагання. Почав переконувати.

Таки вмовив. Ще й велосипеди сюди приплів. Андріяна сповзла з ліжка і почала перевдягатися. От і буде можливість про все поговорити. Але  про що?

***

Спогад…

― Класно цілуєшся! ― Роман  з неохотою  відірвався від її губ. Однак  з обіймів не випускав. Андріяна нарешті  оговталася: "Що я роблю? Господи!"

― Пусти, ― пручалася з його рук.

― Е ні, принцесо. Не пущу. Сама мені в руки впала, то тепер вже нікуди не дінешся, ― сміявся Роман. Обійми міцнішали.

― Пусти, бо хтось побачить! ― Андріяна запручалася сильніше.

― І що? Кого боїшся? Того свого жовторотика?

Роману було смішно. Летіла ж до нього, ледь капці не погубила, а зараз випендрюється.

"Пізно, дівчинко, собі ціну набивати!"

― Той жовторотик ― мій хлопець, ― Андріяна не вимовила, а пискнула. Сама не повірила тому, що каже. Роман скептично подивився на неї, але відступився. На обличчі байдужість. Відійшов від неї, підійнявши руки вгору. Мовляв: іди, якщо так хочеш. Ніхто не тримає.

Андріяна знітилася: "Ну що тепер? Розвернутися і піти? Так, це найрозумніше, що можна зробити. Якось по дурному все. І що вона собі думала.  Фу, це так принизливо..."

Глянула Роману в очі,  поправила рюкзак за плечима і вхопилася за ручку дверей. "Дурна! Дурна!"― бамкало в голові. На очі навернулися сльози.

Та  дівчина зі школи  не встигла вийти. Романова рука лягла на долоню, і зсунула Андріянині пальці з дверної ручки. Розвернув її до себе. Чорно-карі очі пекли вогнем.

― Я пожартував, мала. Нікуди ти не йдеш.  Як на рахунок того, щоб твоїм хлопцем став я? ― говорив тихо. На обличчі  ―   хижацький вираз. Все ближче і ближче ті пекучі очі. Андріяна з’їжилася. Страх і знову якесь незрозуміле відчуття.

― Даю тобі тиждень на роздуми, принцесо, ― Романові губи торкнулися легенько її щоки. Це не був поцілунок. Це були мандри теплого повітря. Ті мандри Романових губ Андріяні  в новинку. Від них стало млосно. Не могла поворухнутися.

― Чи може ти вже прийняла рішення? Гм? ― прошепотів. Дихав нею. Губами вже  біля Андріяниного вуха. Тоді раптово відхилився від неї і, як ні в чому не бувало, голосно вимовив:

―  До зустрічі, мала! ― шарпнув дверну ручку і вийшов зі школи скоріше, ніж його прощання долетіло до Андріяниних вух.

***

Андріяна, допоки не відповіла на  дзвінок Луки,  роздумувала над тим, що з нею трапилося. Не зважувала всі за чи проти. Ні. Просто перебирала в пам'яті кожне Романове слово. Наче дивилася на все те, що відбувалося тоді у школі, зі сторони. І себе збоку бачила. І поцілунок той теж згадувала. І так могло тривати  до безкінечності.

Подумала, що може дійсно добре, що Лука запропонував прогулянку. Розвіється. А що йому скаже?

Викотила з комірчини велосипед. Тато його туди засунув, бо не думав, що Андріяна цього року на ньому кататиметься.

― Мам! Я з Лукою прогуляюся, ― краєм ока бачила, що мама сидить на кухні. Та не відповіла. Зайнята, мабуть, вечерею.

Лука вже чекав на вулиці.

― Ну що, по конях? Ліниве ти створіння! Глянь, погода так і шепоче, а ти? Не зна-а-а-ю, не хо-о-о-чу, ― Лука перекривив Андріяну, тоді потягнув  до себе і цьомкнув у щічку. Та усміхнулася.

― По конях! Я тебе зараз обжену, і тоді побачимо, хто з нас лінивий!

Всілася на велосипед і гайнула вулицею у бік парку. Лука не змусив себе довго чекати. Вже майже наздогнав дівчину. Та Андріяна вгледіла, розреготалася і додала швидкості. Влетіли в парк на всіх парах. Добре, що перехожих, не дивлячись на гарну погоду, виявилося мало.