Розділ 3. Таємна зустріч

Роман завівся. Та мала, з дев’ятого класу, не виходила з голови. Нагадувала йому Юльку на початках їхніх зустрічей. Такий же шалений вогонь в очах. Відчув, що знову вийшов на лови. Здобич легка.  Буде його, хто б там біля неї не крутився.

Про Юльку й думати забув. Дарма, що та вже після сварки  не раз намагалася завести з ним розмову у класі. Надоїла гірше  гіркої редьки. Знову послав її куди подалі, то нарешті буде мати спокій.

«Пора міняти м'ясо на свіже!»

Дружбани  давно вже казали, що Роман надто постійний. Юльці  він і справді  майже не зраджував. Так, по п’яні. То не в рахунок.

«Значить Андріяна її звати. Що ж, Андріяна, думаю, на деякий час ти будеш нічогенькою заміною тій шалаві» ― розглядав фотографії дівчини в соцмережі.

― Ромчику, тато з мамою дзвонили. Привіт передавали.

― Хай бабло передають, привіт собі можуть засунути  в …, ― буркнув у відповідь на бабусині слова.

З п’яти літ він жив з бабусею. Тато з мамою виїхали за кордон на заробітки. Не було про них ні слуху ні духу довшим часом. Грошей на початку своїх заробітчанських буднів  майже не передавали. Виживали тоді з бабусею як могли. Вірніше, бабуся намагалася так зробити, щоб Ромі не відчувався брак батьківської любові. Але  нічого з того не вийшло. Коли у батьків більш-менш все налагодилося і вони вперше (аж через вісім років) приїхали додому, Роману було тринадцять і він встиг  улізти по вуха в погану компанію.  З усіма наслідками, що могли в такому випадку бути.

Єдине, до чого не докотився, то не підсів на важкі наркотики. Хоча траву курив давно.

Алкоголь та сигарети стали звичною справою. І не раз бабуся, яка для нього вже давно стала бабою, або старою, сварилася на нього. Хоча ні, спочатку пояснювала, що то все шкідливі речі, тоді плакала  і  просила, щоб пошкодував її старість. Тоді вже сварилася. А він теж кричав на неї. Міг і матом загнути. Та таким, що старшій жінці ставало зле, підскакував тиск і доводилося викликати швидку.

Не раз бабуся просила дітей повернутися в Україну, бо не могла дати ради з дитиною.

Та ті на грошах зациклилися.

«Що ми, мамо, там в Україні будемо робити? Дамо Ромі хорошу освіту чи хороше життя? Чи самі знайдемо полюдську роботу?» ― це все, на що ставало її доньки, Роминої матері.. І ніякі доводи бабусі, що ті гроші дитині не потрібні, а потрібні батьки поруч, на неї та зятя не діяли. Романа до себе не забирали і його долею особливо не переймалися.

За кордоном народився у Роми менший брат, якого той бачив лиш тоді, коли батьки навідувались додому. Вся батьківська любов дісталася тому меншому.

Не справедливо? Звичайно, що так!

Роман озлобився на батьків, майже ненавидів. А з часом збайдужів. Вчасно висилали енну кількість доларів обом: і бабусі і їхньому синові, щоб хватало на прожиття і не тільки? Вчасно! Чим зле? Нормуль. Є за що прикупити  круті шмотки, є за що погуляти. Хай вважають свій батьківський обов’язок виконаним.

Коли в Роми почалися проблеми з поведінкою, тато, ще намагався йому читати мораль по скайпу. Сміхота! Думав що так зможе вплинути на дитину. Та хлопець попросту перестав з ними спілкуватися.

Бабуся тепер посередником працювала. Як сьогодні. Ромі оте посередництво було як скалка в оці. "Чого та стара вічно торочить: «тато з мамою, тато з мамою» Які, нафіг, тато з мамою! Хіба поржати!"

Коли батьки приїжджали з заробітків додому на якийсь місяць чи два, Рома, починаючи так років з чотирнадцяти, намагався вдома менше бувати. Йшов зранку а повертався опівночі. Здавалося, що зовсім чужі люди йому оті "тато"з "мамою".

В школі з ним спасу не було. З сьомого класу стояв на обліку в міліції. Вчителі не могли дочекатися, коли Роман  нарешті  ту школу закінчить і вони забудуть про нього, як про страшний сон. Єдине, що Рому рятувало від гіршої участі, це хороші оцінки. Наука давалася йому занадто легко.

***

На уроці біології в Андріяни завібрував телефон. Краєм ока глянула. Повідомлення з невідомого номера. Коли вчителька відвернулась до дошки, пояснюючи тему крейдяними малюнками, від яких Пікассо заплакав би, Андріяна швиденько прочитала:

«Принцесо, залишся після уроків в класі. Сама. Чи боїшся?»

Кров зійшла дівчині з лиця. Хоч номер і був невідомим, але знала, хто писав. Це точно Роман. Він тоді, у їдальні, назвав її принцесою.

«Що робити? Що робити?»― совалася на кріслі.

Навіщо їй Роман? Вона впевнена, що кохає його.

Роман  погано повівся зі своєю колишньою?  Значить та заслужила. А з нею, Андріяною, він так не буде, бо Андріяна  не Юлька.

Роман  хуліган і гопник? Та ні, він просто впертий і самостійний. Не йде всім на поступки. Він такий дорослий!

Юлька її попереджала? Та вона просто заздрила їй, Андріяні, що Роман через неї Юльку покинув.

(Як ми знаємо, то все-таки трохи було не так, але Андріянина уява вже приписала цю заслугу собі улюбленій, тому сперечатися не буду)

Він крутий!  Це ж той Роман, про якого вона думала і мріяла стільки років! Це той Роман, надії на стосунки з яким в Андріяни взагалі не було. І зараз відмовитися?  Ніколи.