Розділ 4. Такі різні

У той же вечір, коли всі гості розійшлися, Андріяна підійшла до Луки і тихенько запитала:

― Для чого ти так зробив?

Лука відразу зрозумів, про що мова:

― Захотів і зробив. Ти проти?

― Та ні, ― Андріяна зам’ялась. Кудись поділася уся рішучість, ― То ми що тепер − хлопець і дівчина? Ми зустрічаємося?

Лука подумав трохи:

― Мабуть, що так. То я піду?

Андріянка стояла перед зачиненими Лукою вхідними дверима, в розгубленості перебираючи пальцями свою косу.

Якось не так вона собі уявляла зізнання у коханні. Тим більше, ніколи не думала, що почує те зізнання  від друга. Бо інакше, ніж як друга, вона Луку теж не уявляла.

Їй же насправді давно подобався старший на два роки Рома. Той, про якого з подружками почала шепотіти ще у третьому класі. І завдяки якому частенько сварилась з Лукою.  Рома зараз вчився у сьомому класі. Саме він досі займав більшу частину вільних від навчання думок дівчинки.

Про давнє захоплення Андріяна всерйоз нікому тепер не говорила. Тримала таємницю за сімома замками у своєму малому серденьку. У своїй дитячій закоханості не чула перших тривожних дзвіночків. Тому те, що Рома був проблемним учнем, дівчинку взагалі не хвилювало.

Що такого в тому, що кожна лінійка у школі не обходилася без Роминого прізвища? За прізвищем одразу озвучувались і його "смішні злочини". То директор з сигаретою його зловив, то вчителі жалілися, що Рома прогулював уроки, або грубіянив їм. То гроші забрав у першокласника.

Список Роминих "заслуг" з кожним разом все зростав і зростав. Рома ж зовсім не хвилювався, коли чув своє прізвище. Стояв на тих лінійках спокійно, наглувато усміхаючись. Ніби й не про нього мова велася.

Андріяні та його наглість і зверхність здавалася дорослою самостійністю, сміливістю і дуже подобалась. На тих лінійках тільки на нього й дивилася. Коли ж ще так можна було гарно роздивитися те красиве, засмагле обличчя, карі очі під чорними бровами і шевелюру модно постриженого, чорного волосся?

У соцмережах дівчинка давно відшукала Ромину сторінку та завантажила собі купу фотографій в окрему папку. Часто їх переглядала, але вживу на хлопця дивитися було куди приємніше.

У тих самих соцмережах, недавно вгледіла Рому в обіймах його однокласниці  Юльки. Юлька не була красунею, а в школі про неї говорили таке, що Андріяна червоніла від самої згадки про почуте. Спільних фотографій Роми з Юлькою з кожним днем ставало більше. Вони зустрічалися, було ясно, як білий день.

"І що він у ній знайшов?" ― Андріяна розглядала прискіпливо ті фотографії. Уява малювала їй таку яскраву картину, де вона замість Юльки обіймає Рому, цілує його і просто тусується в одній компанії, що Андріяна надовго випадала з реального часу. А коли поверталась, то з прикрістю розуміла, що таким її фантазіям навряд чи бути. Не буде Роман заглядати за п'ятикласницею.

От те, що у Роми з'явилася дівчина і зробило свою справу.

«Нехай вже це буде Лука! Він теж мені подобається, хоча більше як друг, але... Я першою із нашого класу матиму хлопця. А там ― подивимося!».

Пізно увечері, коли мама зайшла у кімнату до Андріяни, побажати доброї ночі, дівчинка тихо запитала:

― Мамо, а можуть два хлопці одночасно подобатись дівчині?

Надя  раптово відчула себе такою ж недосвідченою, як і одинадцять років тому, коли тільки но народила свою єдину донечку.

― Не знаю Андрюшику, усе можливо. Трошки промовчала, а тоді продовжила:

― Та, якщо добре так, дуже добре, ось тут покопатися, ― поклала руку Андріяні на серце, ― То все одно зрозумієш, що хтось тобі подобається більше, а хтось ― менше. Одначе, тобі ще рано про таке думати. Зараз головним коханням для тебе має бути навчання. А про хлопців будеш думати, коли подорослішаєш, ― Надя поцілувала Андріяну і пішла до дверей.

― Добраніч, мамо, ― Андріяна ще багато чого хотіла розпитати, та мамині слова про навчання, відбили у неї охоту.

― Я покопаюсь, обов'язково, ― прошепотіла, коли за мамою зачинились двері. Вмостилася у ліжку зручніше, і заснула неспокійним сном. Вона зробить вибір самостійно. І що буде хотіти, те й буде мати.

Надя з чоловіком, коли пізно ввечері той повернувся з роботи, до опівночі розмовляла. Радилися обоє, складали плани на майбутнє. Своє і своєї єдиної донечки.

Не втрималася жінка і розповіла чоловіку про свою розмову з донькою. Він заспокоїв. Мала ще вона. Сьогодні одне в голові, а завтра інше. Все правильно вона, Надя, зробила.

***

В той прекрасний, по літньому теплий, весняний вечір, відбулося ще декілька важливих розмов.

У будинку навпроти Андріяниного, в кімнаті однієї з квартир, чувся хлоп'ячий шепіт:

― Левко, ти не спиш? Чуєш мене?

Лука оперся на лікоть на своєму ліжку і дивився на спину брата, що лежав у ліжку навпроти. Той  ніби вже й спав, повернутий до стіни, але Лука знав, що через п'ять хвилин після того, як влігся у ліжко, заснути неможливо.

― Левко, ти чуєш?

―  Ну чого ти причепився до мене, як реп'ях до штанів? Ну що, завтра часу не буде?