У п'ятому класі сталося те, що так давно пророчили подружки Андріяні...
― Ти прийдеш увечері до мене на день народження? ― Андріяна ще у школі запитала Луку.
(Тут мені прийдеться уточнити, що день народження Луки, був напередодні. Та всією сім'єю вирішили відсвяткувати його аж у неділю. Андріяну разом з мамою і татом уже запрошено. Як завжди. Різниця у віці цих двох дітей всього лиш три години. Лука народився до опівночі. Андріяна ― опісля. Тепер продовжую)
Дівчинці того дня ніхто не дав би одинадцяти років. Одягнена в модну, стрепехату джинсову курточку і таку ж джинсову міні спідничку. У білих кросівках та з розпущеним, до слова сказати, не таким кучерявим, як у дитинстві, й не таким блондинистим, а скоріше русявим, волоссям до середини спини. Була Андріяна схожа на восьмикласницю. Ще й блиск на губах у перервах між уроками (бо на уроках він завбачливо витирався серветкою, щоби вчителі не сварили) додавав їй літ.
― Прийду, ― Лука, як завжди, ствердно кивнув головою, відірвавшись від розмови з однокласником про нову комп’ютерну гру.
Ніколи, ніколи не ігнорував Андріяну, коли вона щось запитувала, чи хотіла розповісти. Навіть, якщо у той час, як зверталася до нього, а він мав важливу розмову зі своїми друзями, Лука й тоді відвертався від співрозмовника і повністю перекидав свою увагу на Андріяну. Якщо знервований від такого невчасного Андріяниного втручання, співрозмовник Луки, грубо кидав їй: "Відвали, ти що сліпа? Не бачиш що ми балакаєм?"― Лука завжди захищав її, а не свого друга.
― Чуєш, ти! Як ти з нею говориш? Сам відвали, якщо тобі така нетерплячка! Не так вже і цікаво було з тобою балакати про ту фігню. Я давно знаю, як вона працює.
Хлопці, що дружили з Лукою, якщо їм випадало опинитися у такій ситуації, спочатку ображалися, називали його придурком, слюнтяєм і ще усілякими, дошкульними словами. Однак, так як авторитет Луки з кожним роком у класі лиш зростав, то вони змирилися.
Взяли собі з правило: якщо під час їхньої розмови з Лукою, до нього підходить Андріяна, то варто замовкнути і почекати, поки вона щезне.
Як почувалася у такі миті Андріяна?
Малою дитиною не звертала взагалі уваги. А чим дорослішою ставала, тим звичнішою була їй поведінка Луки.
Так! Гадаю, Андріяна просто звикла. Для неї в порядку речей було отак втручатися у життя і особистий простір Луки. Для неї у порядку речей був його повний ігнор своїх друзів, коли спілкувався з нею. Не робила собі ніяких висновків. Сприймала, як належне. Адже так повелося з їхнього раннього дитинства.
Лиш одну людину не переставало дратувати таке ставлення Луки до Андріяни. Думаю, що ви здогадалися. Звісно то була Оксана.
Єдине, що змінилося у її думках п'ятикласниці, в порівнянні з думками у третьому класі, так це те, що Лука, коли після школи йшов з нею додому, вже ніс у руках не дитячого портфелика, а модний рожевий Оксанин рюкзачок. А при розлуці цілував дівчинку у щічку. Обов'язково на очах Андріяни і інших Оксаниних подружок.
Рожевого рюкзачка в Оксани не було. Був чорний і звичайнісінький. Але їй дуже сильно такого рожевого хотілося. Майже так само сильно, як і любовної уваги Луки.
З Андріяною, Настею, Вікою та Аліною Оксанка і далі дружила. Ця дружба була їй у першу чергу двічі вигідною. По перше: так вона більше дізнавалася про Луку. Могла цілком спокійно у присутності дівчат запитати Андріяну:
― А як Лука цілується? Сухими губами, чи мокрими?
― Та ну що ти таке питаєш! Ми з ним просто дружимо. Про які поцілунки може бути мова! ― заперечувала та і Оксані відлягало від серця. Бо поки Андріяна не відповідала, дівчинці здавалося, що їй зараз те саме серце з грудей вискочить.
Друга вигода була у тому, що завдяки такій компанії, Оксана не була аутсайдером у класі, де двадцять п'ять дітей, з яких п'ятнадцять ― це дівчата. Оксані подобалося бути у п'ятірці дівчат -лідерів.
Решта однокласниць ― сіра маса, не варта значної уваги.
Оксана ще у першому класі просікла, хто в класі є хто. Вона сама не вирізнялася ні лідерськими якостями, ні надзвичайним розумом, ні ще чимось, завдяки чому довкола цікавої особистості хотілося гуртуватися іншим людям. Однак дуже вправно змогла розгледіти такі якості у других дітей, з якими їй належало вчитися. А далі у хід пішли хитрощі. То в розмову встряне, то дуже вчасно підсуне олівець, то заахає та заохає від нової суконки і ― готово. У компанії ти вже не чужа. Бо ти ж допомагала! Ти ж захоплювалася!
І хто мені скаже, що діти не можуть від природи бути прекрасними психологами? З тим я уперто сперечатимуся, та все-таки переконаю у тому, що можуть.
***
Оксана теж була запрошена на Андріянину вечірку. Ще в школі почала думати, чим та як вона має вразити Луку. З того всього отримала двійку з англійської за читання.
«Ну, кохання вимагає жертв!» ― філософськи віднеслася до такої халепи. Двійку можна виправити, а шансів сподобатися Луці може більше і не трапитися.
Вдома вициганила у старшої сестри круті сережки, що тепер бовталися у її вухах, майже досягаючи пліч.
Тихенько скористалася ще й тушшю сестри, щоб виділити очі.