ЧАСТИНА 1. «А+Л=любов»Розділ.1.Народження

Одного прекрасного весняного дня у пологовому районного центру (кажу без назви, бо це могло статися будь - де), в палату на два койко - місця помістили двох породіль.

Молодша, Надія, стала щасливою молодою мамою свого первістка, маленької (всього лиш два кілограми та чотириста грамів), червонощокої дівчинки. Старша, Олександра, стала мамою вже вдруге. Біля неї у дитячому ліжечку посопував чотирьохкілограмовий хлопчик. З темним волоссячком, що було на диво довгим, як для новонародженого. Обидві мами були щасливі. А їхні дітки?

Дівчинка, якій матуся з татком завчасу дали ім'я Андріяна, одразу по народженню показала свій крутий характер. Щось не так, і крику на повну палату. Тут звичайно, не тільки у характері справа була. Потрібно віддати належне і не надто вправним рукам молодої матусі. Не дивно, що сусідка по палаті іноді втручалася у процес її становлення ідеальною мамою:

― Надю, то малу певно животик болить, промасажуй легенько.

― Надю, ти не так до грудей прикладаєш. Ось як потрібно, ― і показувала на власному прикладі, як то потрібно робити.

Можливо когось таке втручання і дратувало б. Але тільки не молоду матусю. Вона уважно до всього прислухалася і придивлялися. Одним словом, була неймовірно вдячна Олександрі за кожну мало - мальськи слушну пораду.

А тій що? Вже вдруге народила богатиря. Тому й знала: що й до чого. А що Леся ще не встигла забути, як то важко вперше стати мамою, то не гребувала допомогти тим, для кого така подія, як народження дитини, сталася саме вперше.

Та й хлопчик в Олександри був такий спокійний, що вона без жодних проблем могла допомогти усім, хто цього потребував. Дитина лиш їла і спала. А ще дуже мило агукала.

― Лесю, а яке ім'я ви своєму хлопчикові придумали? – Наді було дуже цікаво. Така цікавість притаманна усім новоспеченим матусям (принаймні, мені не зустрічались інші, менш цікаві, мамочки). Вона дивилася на вправну Олександру, і собі мріяла стати такою ж умілою.

― Не знаю, Надю. Порадимося з чоловіком. Ми то думали, що у нас дівчинка буде. Тому й дівчачим ім'ям запаслися. А тут, бач, вже другий богатир! Ім'я людині потрібно обирати ретельно, бо від цього залежить її доля, ― Олександра з любов’ю глянула на свою дитинку, що посопувала спокійно у ліжечку, мило так усміхаючись (А може то їй здалося, що хлопчик усміхався. Та милим він точно був). Тоді продовжила:

― А от ви з чоловіком, свою дівчинку чоловічим ім'ям нарекли. Гляди, у хаті будете мати не принцесу, а справжнісінького бахура.

Надійку дуже втішило, що у виборі імені їй таки вдалося отримати першість перед Олександрою, тому на останні Лесині слова уваги не звернула.

А Олександра як у воду дивилася.

***

З лікарні обох новоспечених мам виписували в один день. На таке свято, відколи існував пологовий, збігалися подивитися усі медсестри та акушерки. За усталеною традицією, оцінювали зблизька чоловіків породіль, щоб мати тему для розмови за черговим чаюванням. Випадок з Надею та Лесею не став виключенням.

А дивитися було на що і на кого. Чоловіки тих двох жіночок поважно стояли у випрасуваних сорочках і штанях зі стрілками. Обоє з букетами троянд. Обоє зосереджено дивилися на вхідні двері пологового. Обоє смачно пообціловували своїх дружин, коли ті нарешті з'явилися, посюсюкали над маленькими клуночками у руках мам, допомогли тим повсідалися  кожній у свій автомобіль, досить таки шикарний, як для невеликого містечка.

З того всього у медперсоналу миттю склався висновок, що у дівчинки Андріяни та хлопчика Поки що без імені будуть багаті і люблячі батьки. А де достаток, там дитині добре.

Автомобілі загуділи, заклаксонили і рушили урочисто з лікарняного подвір’я. Кожен у свою сторону...

Яке ж було здивування Наді та Олександри, коли вони вийшли з автомобілів зі своїми безцінними скарбами у руках, в одному і тому ж дворі. Як виявилося, жили в будинках навпроти один від одного. Чомусь у палаті й не запитували одна одну де живуть.

Тут вже сама доля веліла розпочати дружбу сім’ями. Спільні свята, спільні прогулянки з дітьми. Спільні теми для розмов у матусь та татусів.

Спочатку вигулювалася Андріянка і Лук'янчик, або просто Лука (ось таке незвичне ім'я отримав від своїх батьків хлопчик), у візочках.

Що полюбила дівчинка у лікарні вередувати, то так воно при ній і залишилося. Бувало, на прогулянках так верещала у візку, аж люди зглядалися. Не один подумав, що ж то за мама така, що дитини не може втихомирити. Надійка спочатку червоніла, озиралася навкруги, оцінюючи  затравленим поглядом, чи багато люду підняло її на сміх. Соромно було і за себе і за малу. Та потім звиклася, ще й спосіб придумала, як дитину заспокоїти. Брала ту на руки і всю прогулянку котила візок впорожні. Андріянка на маминих руках пихтіла, агукала, але вела себе більш менш спокійно. І на тому дякувати.

Олександра ж, візка з Лукою котила поважно, без жодних сюсюкань. Хлопчик міг годинами спокійно собі лежати та дивитися на причіплену до дашка візка якусь цяцьку. Навіть коли їсти хотів, то давав про це знати дуже поважно. Двома словами: «Пхи! Пхи!».

 Андріянка, для порівняння, коли хотіла їсти, то могла своїм вереском розбудити пів світу.

― Як вам Лесю, вдається мати таку спокійну дитину? ― вже вкотре запитувала розчервоніла Надя, тримаючи на руках своє веретено, яке чомусь дуже вподобало собі мамину сережку і створювало великий ризик залишити матір без половини вуха.